Горобець Л.В.

ЗЕМЛЯНИЙ РІГ ОДНООКОГО ВЕЛЕТНЯ

Природа не терпить порожнечі.

Там де люди не знають правди вони заповнюють її домислами.

Бернард Шоу

"Манг онт" (земляний ріг) – саме так мансійці називали бивні знайдені в тундрі. Так іменували і їх власників - загадкових тварин, що за уявленнями народу мансі, мешкали під землею. Згодом слово "манг онт" увійшло в російську мову як "мамонт", а звідти в латину та інші західноєвропейські мови як Mammuthus. Щодо української назви, то тут на жаль, як то повелось протягом останніх років, ми хочемо зблизитись одночасно і з Заходом і з Росією. Ось і маємо навіть в шкільних підручниках різних авторів відмінні українські назви. В одних їх іменують на європейський манер "мамутами",  в інших, ідентичним російському, словом "мамонт"… Хоча ці тварини відомі були нашим предкам здавна. Більше того, саме з наших країв пішли в Античний світ оповіді про них. Проте образи їх були далекими від сучасного уявлення про вимерлих слонів…

Навіть на початку ХХ ст. етнографи занотовували в українському народі (особливо в жителів Наддніпрянщини) легенди про волотів, або ж велетнів. Згідно переказів, такі люди-велетні існували колись в давнину. Часто їх ототожнювали із першими людьми – Адамом, Євою та їх нащадками, які поступово здрібніли. Український поет Климентій Зіновіїв (середина XVII ст. – після 1717 р.) пояснював зменшенням всього на світі так:

Люди ті були давно, од початку світа,

        бо знаходимо кістки і по сії літа.

Хоч і тих людей Господь міг би прокормити,

        захотів зі світу їх все ж іскоренити.

Велетенський був Адам, а для чоловіка

        сотворилася тоді Єва, теж велика.

Тільки ж мало після них велетні бували,

        незабаром вони всі і поумирали.

Сам Господь постановив зріст оцей помірний,

        а великий одмінив – зайвий-бо надмірний.

Бо в житті по мірі все треба чоловіку –

        від Адама дотепер і до кінця віку.

Величезних риб, аби вволю наїдатись,

        птиць великих і тварин – щоб задовольнятись

Довелось би кожну річ більшою творити,

        щоб такий великий дурень міг на світі жити[1].

Деколи в народних переказах уточнюється спосіб винищення велетнів – Вселенський потоп, бо норов в них був далеко не богоугодний. Проте більш цікава інша деталь, яку присутня в деяких оповідях – волоти були одноокими. І це не просто чиясь вигадка, бо ж зазначено в вірші Климентія Зіновієва, що кістки велетнів знаходять і нині. А козацький сотник  Харківського полку Іван Дем'янович Смороцький десь в році 1679-1684 знайшов біля р.Вільшанки не лише здорові кістки, але і чималий череп. Пан сотник зберіг знахідку і показував охочим як рештки древнього волота. Насправді ж то був череп мамонта – тварини українцям невідомої. Сприяла такому здогаду і характерна особливість слонових черепів – вони витягнуті не вперед, як-то в собак, корів, коней тощо, а донизу. Серед відомих нашим предкам істот лише людина мала витягнутий донизу череп. Тож і мамонтам теж надали людиноподібних рис. Є в їхніх черепів ще одна особливість. Якщо не знати, що це рештки слона, то орбіти[2] відразу і не помітні. Зате добре видно на лобі отвір порожнини носа, який в слонів, разом із верхньою губою утворив хобот. Тож не дивно, що тому хто ніколи не бачив слонів, а тим більше їхніх черепів рештки мамонта будуть схожими на кістки одноокого велетня.

Рис. 1. Череп мамонта

Як вже зазначалось, віра в існування велетнів була розповсюджена в народі ще менш ніж століття тому. Проте народження цієї легенди корінням сягає в тисячолітню давнину. Саме із північного Причорномор'я більш ніж 2500 років тому греки-колоністи принесли в Середземномор'я міф про циклопів – однооких велетнів. Аргументом на користь цього є разюча подібність образів вітчизняного волота та грецького циклопа. Протилежна версія (що греки принесли на терени нашої держави цю легенду) є малоймовірною, оскільки греки черепи слонів бачили (в подорожах по Близькому Сходу та північній Африці або ж внаслідок війн із персами) і навряд би череп мамонта приписували одноокому велетню. Більше того – "наш співвітчизник" волот прийшов в античні міфи двічі. Не лише в образі циклопа але й в образі аримаспів – племені однооких велетнів. І тому що вони родом із наших країв є ще більш достовірні свідчення. Вперше про них греки взнали з поеми "Аримаспея", яку написав в другій половині VIІ ст. до н.е. поет Аристей із Проконесса. На написання поеми його надихнула подорож північним Причорномор'ям.  І хоч оригінальний текст твору не зберігся, але завдяки Геродоту знаємо, що в ній описано життя аримаспів, що населяли східні околиці Скіфії та постійно воювали за золото із грифонами. Згадавши про грифонів зазначимо, що в світі ці істоти (з тулубом лева та головою і крилами орла) теж відомі саме завдяки фантазії скіфських майстрів – авторів звіриного стилю. Від них грифони "розповсюдились" по інших країнах. На думку сучасного американського мистецтвознавця Адріенни Майер прообразом грифонів були кістки динозаврів із пустелі Гобі. Які, до речі, ще в другій половині ХХ ст. монгольські пастухи боялись зачіпати, вірячи, що то кістки священних драконів. Проте згідно "Аримаспеї" грифони оберігали своє золото в Рифейських (тобто Уральських) горах. Тому навряд в основу легенд про них були взяті знахідки мезозойських рептилій із пустелі Гобі. Більш вірогідно, що за образом грифонів ховаються рештки палеозойських амфібій та рептилій з району сучасної Пермської області.

Рис. 2. Битва аримаспів з грифоном (Карта Світу з Герефордського кафедрального собору, XIV ст.)

На основі викладеного приходимо до висновку, що міфологічний образ однооких велетнів (волотів, циклопів, аримаспів) виник майже три тисячі років тому в північному Причорномор'ї, звідки проник в Стародавню Грецію. На теренах України ця легенда проіснувала дуже довго завдяки регулярним "матеріальним підтвердженням" – знахідкам решток викопних хоботних (переважно мамонтів, проте вимерлий південний слон теж був задіяний). Але це не означає, що Україна, як у відомому жарті "батьківщина слонів". Знаходили рештки мамонтів і в інших країнах. Зокрема в тій же самій Греції елементи посткраніального скелету[3] викопних слонів вважали кістками героїв минулого. Героїв-велетнів. Однією із найбільш відомих є оповідь про те як під час Троянської війни Дельфійський оракул пророкував перемогу грекам за умови, що вони знайдуть лопатку напівміфічного засновника Олімпійських ігор – велетня Пелопса. Умова була виконана, хоч роль кісток Пелопса довелось виконати лопатці мамонта. Через деякий час і самі учасники Троянської війни суттєво “підросли”. І коли поблизу руїн Трої море викинуло на берег колінну чашечку розміром десь сантиметрів так з 14 люди вирішили, що вона належала учаснику облоги стародавнього міста герою Аяксу.

Середньовіччя дещо змінило деталі в реконструкції мамонтів, але загальноєвропейська тенденція приписувати їхні рештки людиноподібним істотам збереглась. Рештки мамонтів продовжували знаходити і звісно, що над їх походженням замислювались. Герої Троянської війни втратили свою популярність, на їх місце заступили християнські святі. Найлегше було б зробити із мамонта рештки убитого Давидом Голіафа. Проте нечестивий образ філістимлянського громили не підходив для створення реліквії. А в агіографічній літературі не було згадок про святих-велетнів.  Окрім одного – мученика Христофора, християнського святого із найбільш заплутаною біографією. Згідно переказів ця людина жила в ІІІ ст. н.е., проте нашарування неймовірних деталей в його образі починається з Х ст. Більше того – образ роздвоюється! В результаті маємо два типи іконографічних зображень мученика Христофора: людина-велетень і людина… із собачою головою. Щодо першої версії то її пояснити досить просто.  Хто знає – можливо і жив у  ІІІ ст. християнин десь так з два з лишнім метра. Як-то часто бувало з напівлегендарними людьми в давнину (згадаймо  Пелопса чи Аякса) в переказах зросту значно додалось. Згідно цього сюжету св. Христофора малюють велетнем, що переносить через озеро дитину. Але оскільки, по легенді, ця дитина Христос то велетень аж згинається під її вагою. Подібне зображення можна побачити на одній із картин Ієроніма Босха (інтерес до якого останнім часом зріс) або ж на гербі та прапорі столиці Литви Вільнюса. Св. Христофора шанують не лише в Литві, але й в багатьох інших країнах Західної Європи. Та найбільше - в Іспанії, тому коли у Валенсії знайшли зуб мамонта, його сприйняли за корінного зуба святого Христофора.

Рис. 3. Святий Христофор (картина Ієроніма Босха, 1504-1505 рр.)

З іншим образом цього незвичайного персонажа ситуація більш заплутана. Людина із собачою головою… В ті часи вірили в існування песиголовців (в Західній Європі їх називали кіноцефалами) і така іпостась була досить незвичною але не такою ж і надприродною. Ну песиголовцем був Христофор, але ж вони розумом не обділені, то чому неможливо, що хтось і прийняв хрещення? Це нам зараз складніше таке трактувати, бо ми в кіноцефалів не віримо... І хоч не вони головні персонажі нашої оповіді, але спробуємо розібратись. Спочатку про те як в Христофора собача голова могла з'явитись. Згідно католицької версії він родом був хананеянин, або ж латиною "cananeus", що могло було перекладено як "собачий". Додайте до цього віру в існування песиголовців і справу майже вирішено. Також можливо даний образ прийшов від єгиптян-коптів, які є християнами. Під впливом давньоєгипетських зображень собакоголового бога Анубіса копти сформували образи ще двох собакоголових святих – Ахракса та Аугані. Не виключено, що і над мучеником Христофором вони потрудились. Але головне – для успішного розповсюдження по Європі віри в такого святого була необхідна віра не в Анубіса, а в реальність племені песиголовців. Згідно легенд та казок (в тому числі й українських) цей народ живе на незвіданому півдні. В більш серйозних працях, таких як "Книга"[4] Марко Поло (бл. 1254-1324) їх описано жителями Андаманських островів, а в енциклопедії Алдровандуса (XVIII ст.) жителями південної частини Індійського океану. Можливо віра в них з часом би і зникла, але вглибині о. Мадагаскар були знайдені докази існування кіноцефалів. Коли перші європейці спробували проникнути вглиб острова їх неабияк налякало багатоголосе гавкання, що доносилось із джунглів. При тому, що собак на острові не було. То був голос найбільшого із лемурів, названого згодом лемуром Індрі, або як казали місцеві жителі – "бабакото". Аборигени Мадагаскару – малагасійці вбачали в них  втілення померлих предків і дуже шанували. Загарбницький норов європейців їм був вже відомий і щоб вберегти священного бабакото від прибульців, туземці досить влучно скористались із їхнього першого страху перед голосом лемура. Малагасійці не тільки не розвіяли віру в песиголовців, але всіляко підтримали тут же вигадавши чимало жахливих подробиць із життя цього народу. А коли на острові європейці ще й знайшли рештки викопних лемурів (не таких крупних як мамонти, але значно вищих за людину) їх небажання мандрувати Мадагаскаром вглиб досягло апогею. Зате таким чином міфічний кіноцефал надовго врятував життя цілком реальному лемуру Індрі, а можливо і багатьом іншим тваринам Мадагаскару.

Рис. 4. Кіноцефал (з книги Алдровандуса, 1642 р.)

Отже робимо висновок, що в заплутаному, суперечливому і загадковому образі святого Христофора виявлено вплив знайомства людей із двома тваринами – викопними мамонтами та сучасними і викопними лемурами. На останок додамо, що служителі церкви і самі давно відчули щось "неправильне" в створеному житії святого. Російська православна церква в 1722 р. заборонила ікони песиголовця-Христофора як "противні єству, історії та самій істині". Католицька церква в 1969 р. видалила день його пам’яті із загального календаря, хоча подекуди 24 або 25 липня вшановують цього незвичного святого.

Та повернемось знову до викопних слонів. Цікаву версію про мамонтів від північноамериканських індіанців записав Томас Джефферсон (1743-1826) – третій президент США, портрет якого увіковічнили на досить рідкісній двохдоларовій купюрі. До речі він неабияк цікавився палеонтологією, хоч тоді ще ця наука була мало розвинута. Джефферсон оповів, що індіанці племені делаварів вважали кістки мамонтів рештками величезних бізонів. Ці бугаї-гіпертрофи як і їхні "українські родичі" волоти відрізнялись лютим норовом та вдачею. Якось вони взагалі надумали знищити всіх інших тварин. І подібно до волотів накликали на себе гнів згори. Тільки великих бізонів знищено не Вселенським потопом, а блискавками, що наслала Велика Людина Зверху. Лише один бик, незважаючи на поранення в боку зумів втекти далеко на північ. Наводить Джефферсон і спогади одного "блідолицього", який перебуваючи в полоні в індіанців бачив кладовище велетенських тварин. Індіанці, називаючи їх "великими бізонами" описали як дещо слоноподібне. Більше того, вони стверджували, що такі тварини ще живуть на півночі. Отже в деяких корінних народів Америки на початку ХІХ ст. ще з часів палеоліту збереглась пам'ять про мамонтів! Хоча врешті-решт, згідно відносно недавнього відкриття (в 1990 р.) Сергія Вартаняна на о. Врангеля мамонти існували ще якихось 3500 років тому назад. Тобто, в часи коли Єгиптом правив Тутанхамон мамонти десь собі бродили по планеті! Можливо і в Америці вони вимерли не так давно, як то вважаємо ми…

Видозмінився мамонт і в Китайських переказах. Це ще більш дивно адже китайці це не делавари або скіфи-українці і слонів бачили. Та, мабуть, така вже вдача в мамонтів – набувати нових образів. Уявлення китайців про мамонтів незалежно один від одного записали сходознавець Генріх Юлій Клапрот (1783-1835), що супроводжував в Піднебесній імперії посольство Російської імперії та учасник Першої російської навколосвітньої подорожі Телезій фон Тіленау Вільгельм Готліб (1769-1857). Згідно їхніх записів китайці називають мамонтів "фін-шу" і уявляють як величезних… мишей, що живуть на півночі. Фін-шу бояться сонячного світла і тому ховаються під землею. Їх кістки (маються на увазі бивні) цінували за білизну та зручність в обробці. До речі згадки про бивні мамонтів, названі "тіен-шу-я" є ще китайських рукописах V ст. до н.е. Що ж воістину Схід – справа тонка і залишається лише чудуватись фантазії жителів Піднебесної імперії, які із вимерлих слонів зробили не однооких велетнів чи гігантських бізонів, а мишей.

Не лише одних мамонтів знаходили в минулому. Так внутрішні раковини вимерлих головоногих молюсків белемнітів у народі вважали відбитими пальцями чортів, яких архангел Михаїл скидав із Небес. В 1678 р. Афанасій Кірхер описав рештки плезіозавра як залишки дракона. Мабуть дракони в інших міфах з'явились внаслідок знахідок кісток і зубів велетенських вимерлих рептилій. І таких прикладів багато, але…

Метою написання даної статті не було виставити на посміх хибні уявлення наших предків. Вони були дітьми своєї епохи і мислили згідно понять свого часу. Мабуть чимало наших уявлень про світобудову будуть видаватись нащадкам наївними або навіть смішними. Варто пам'ятати, що ті знання якими ми володіємо нині не є цілком нашими. Їх сформувала Людська думка протягом тисячоліть. І велика заслуга предків в тому, що вони зберігали і примножували ці знання, хоч часом і помиляючись, як-то властиво людям. Є й інші тенденції – возвеличувати знання попередників до небес і стверджувати, що то наші дані смішні, а от колись люди і більше знали і більше вміли і взагалі люди більші були. Тільки одноокі. Науковець не мусить нікого возвеличувати, не мусить ні над ким насміхатись. Лише неупереджене ставлення до інформації дозволить ефективно розгадувати таємниці світобудови. В тому числі і таємницю земляного рогу одноокого велетня.

Π₯остинг ΠΎΡ‚ uCoz