В році 1999 поступив на факультет біологічний представник далекої Піднебесної - Чжан Сінь. Був він хлопцем кумпанейським і від інших китайців ізольований, а потому швидко влився в колектив студєнтів українських. І хоч мову він нашу не сильно поспішав вивчати, слідуючи давній китайській мудрості: "Ібу ібуді хуй дао муді!", що в перекладі означає: "Крок за кроком, можна досягнути успіху!", але жизнь нашу він познавав космічними скоростями і вже через тиждень, по єдиногласному постановлєнію студентської спільноти був оприділений як самий український китаєць. Нарікли Чжан Сіня просто Сінєм, або ж, якщо зменшувально-пестливо, то Сінькою.
Проте справжні таланти Сіньки стали проявлятися лише по приїзді в Канів. Звичайно, широту своєї китайської душі він відкрив не на перший же день (див. китайську народну мудрість наведену вище), а десь так день на третій-четвертий. Сприяв адаптації, тоді ще безвусий юнець, Горобець Л., який захопив із собою в Канів декілька кіл сала. Маючи таку спокусу під боком, до ритуалу вкушання незамінних амінокислот приступили тільки-но ступивши на землю Канівську. Вирішили і китайця приобщити до тисячолітньої української культури.
(далі в ролях)
День перший.
Горобець Л.: - Сінь, сало будеш?
Сінька (відсахнувшись від запропонованого пробного шматочку із явним бажанням перехреститись, але він того не вмів): - Нє-є-є-є!
Далі слідує цілковита мовчанка, розбавлена енергійним звуком роботи трьох пар щелеп українських студєнтів, та вкрай здивований китаєць із очима розширеними більше ніж в японських коміксах-манга.
День другий.
Горобець Л.: - Сінь, сало будеш?
Сінька: - М-м-м... Нє...
Далі українські студєнти повторяють попередню сценку, а Сінь роздумує над словами Конфуція про те що треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти.
День третій.
Горобець Л.: - Сінь, сало будеш?
Сінька: - Буду!
День четвертий.
Сінька: - Льоня, в тебе ще є сало?
Після такої успішної адаптації до української кухні, керуючись мудрим принципом "хуй дао муді" перейшли до наступного кроку пізнавання глибин українського буття - до горіляччя. Але тут трапилася невелика прикрість. Всі, охопленні жагучою пристрастю та в передчутті насолоди від задоволення основного інстинкту (себто куштування горілки), не встигли пояснити представнику загадкових східних народів, що ж від нього вимагається. Все що він зрозумів лише те, що слід брати якусь посудину і бігти на берега Амазонки. Він і прибіг. І посудину із собою взяв. Літрову металеву кружку. При всьому співчутті до його нетренованого організму, налити трошки в його бездонний келих не вдавалось. Ох! Якби в той вечір хтось сказав його печінці, що в його тілі є отвори, вона мабуть би втекла від нього... По завершенню ритуалу самі стійкі повели Сіня до гуртожитку, а він їх розважав оповідями про Китай. Або Україну. Або про ще щось. Все рівно ніхто нічого не второпав, бо віщав він по-китайські. А на ранок тогдішній начпрактики Кілочицький П.Я. на лінійці соромив народ: "Вчора деякі студєнти так відпочили на березі Амазонки, що одного довелось попід руки в гуртожиток вести. А він при цьому щей встиг якимись дуже страшними матюками вахтьоршу обкласти..."
ЗІ. Під кінець практики Перший китаєць Канева вже міг перепити будь-кого (але за умови, що буде вдосталь сала на столі), грав на гітарі та співав Цоя, Сплін і Земфіру. І навіть вивчив одну латинську назву - пеціця!