ІСТОРІЯ КАНІВСЬКОГО СОБОРУ

Как песня храм струится в высоту
Он рвется в высь, торжественен и строен,
Певучей силой камень окрылен,-
Для Бога он иль не для, Бога строен,
Но человеком был воздвигнут он.
И нет в нем лицемерного смиренья
Безвестный зодчий, дерзостен и смел,
сам стал творцом – и окрылил каменья
и гордость в них свою запечатлил.

В. Шефнер

Не тільки мислителі, а й звичайні вдумливі люди, стараючись у найдоступніший спосіб з’ясувати глибоку, життям утверджену думку, нерідко вдаються до аналогій, зіставлень та порівнянь. Висловлюючись про народ, вони прирівнюють його до могутнього дерева, сила якого знаходиться не тільки в ньому самому, а й у тому ?рунті, з яким воно пов’язане. Вони твердять, що саме тим, чим є коріння для дерева - для народу є його історія.

 

Тож із сторінок історії ми довідуємось, що не вчорашні ми й не позавчорашні, а сягаємо до далеких могутніх часів, коли наші нащадки від незапам’ятних часів жили племенами, називаючись в різні часи по-різному: скіфами, гунами, антами, венедами, русами, і в кінці-кінців – українцями.

Ще помнить земля ті часи, коли з’явилась легенда про подорож Святого апостола Андрія Дніпром від узбережжя Чорного моря до Київських гір, біля підніжжя яких він, прокинувшись вранці, сказав своїм учням: “Бачите гори оці? На цих горах возсіяє благодать Божа, буде город великий, і воздвигне Бог багато церков.”

Наші предки, що проживали на території сучасної України, вели інтенсивну торгівлю з греками та римлянами. Коли у четвертому столітті християнська віра стала державною у Візантії, то слов’янські купці отримали змогу ознайомитися з нею, нерідко приймаючи хрещення.

Не стерлися в пам’яті народній згадки і про київських князів Аскольда та Діра, які ще у далекому 866 році під час походу на Візантію охрестилися з усією своєю дружиною в Константинополі, заснувавши потім у Києві перше грецьке єпіскопство. Грецький патріарх Фотій (відомий зі свого розриву з Римом) писав: “Руси, які дотепер були нашими ворогами, грабіжниками, які наводили пострах на наші землі своїм розбоєм, тепер стали нашими рабами, бо прийняли від нас - греків – Христову науку й хрещення”. Лише у 882 році, після захвату Києва варязьким князем Олегом київське єпіскопство перестало існувати. Та не зважаючи на те, що Олег був поганином, він не перешкоджав поширенню “слов’янського християнства” по території своєї країни.

Як свідчить Нестор-літописець у “Повісті минулих літ”, у 944 році під час договору князя Ігоря з греками, “Русь вже ділилася на хрещених та нехрещених”. Також і його дружина Ольга була прихильницею християнства, бо після смерті свого чоловіка теж охрестилась у християнську віру. Недарма її найближчим дорадником був слов’янський священик Григорій. В 956 році Ольга зібравши велике посольство (біля 100 чоловік) здійснила подорож до Константинополя з метою переговорів з імператором Костянтином Багрянородним, щоб добитися допомоги у греків для християнізації своєї держави на основі рівності. Та ця спроба залишилася невдалою.

Минуло багато століть, не один десяток раз покоління змінило покоління. Ряд подій та імена багатьох людей, що просували історію не дійшли до наших часів, та зостався незабутнім Великий Київський князь Володимир, який, як свідчить найдавніший літопис, зібрав десять мужів і послав їх по всьому світу шукати нової віри. Обійшовши увесь світ, вони тільки в церкві св. Софії в Константинополі зрозуміли, що грецька віра є найкращою.

Тож 988 рік дав поштовх до нового відліку часу в житті, культурі, літературі та мистецтві всієї Русі-України, бо охрестилася уся країна. Недарма згадує літописець про гомін, що пішов у народі: “- якби не було це добрим, то не є перейняли б того князі та бояри.” ”Бо наступного дня вийшов Володимир з попами корсунськими на Дніпро, і зібралося там люду сила-силенна. Забрели у воду, і стояли там по шию, інші по груди, дехто тримав дітей, молодь тислась до берега, а дорослі бродили; попи ж стояли на місці і творили молитви. Люди охрестившись, розійшлися по домівках. І звелів Володимир будувати церкви і ставити Їх на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири...” Тож виправдалися слова апостола Андрія, відносно Київських гір, та про град великий з багатьма церквами.

Впровадивши християнство, князь Володимир на відміну від Ольги зумів створити церковний устрій, незалежний від візантійського патріарха, про що свідчить цілий ряд документів тих часів. Грецькі патріархи щороку видавали список своїх митрополій, але в них ніде Київська митрополія не згадувалась. Про те що Київська церква мала всі патріарші права свідчать листи, які писали до Києва патріархи сходу.

Наші славетні літописці, що рік за роком послідовно записували вагомі історичні події які відбувалися навкруги не обійшли також і Канів у своїх творах. Сама перша згадка про нього пов’язана з іконописцями із Константинополя, що приїздили до Києва в часи княжіння Всеволода Ярославича, при преподобному ігумені Никоні. “Приіходом в Канів в лодіах” – так коротко згадується місто в досить незрозумілому епізоді занотованому у Києво-Печерському патерику. І ця подія повинна була відбутись поміж 1084 та 1085 роками, хоча згідно історії Банташа-Коменського Канів закладений у 1098 році.

Майже такі саме роки приводиться в Географічному словнику Королівства Польського із поправкою на ревізію воєводства Київського 1789 року, де зазначено вже заснування у 1097-1098 роках у Каневі монастиря. Тобто усі перші згадки про місто нерозривно переплітаються з розповсюдженням монастирів та будівництвом храмів по території князівської Русі.

Вдаючись до історичних подій та ряду порівнянь стосовно колишньої планіровки міст та будівництва перших монастирів, на сьогодення можна впевнено сказати, що дійсно на одній з Канівських гір був заснований монастир але не наземний, а підземний, за зразком Києво-Печерської лаври за часів преподобного Антонія із Афонських гір, що оселився в одній з викопаних варягами Київських печерах близько 1013 року. По збільшенню монахів ті печери були розширені. Згодом побудований дерев’яний монастир, і лише у 1073 році поруч була заснована кам’яна церква в ім’я пресвятої Богородиці, яка дала поштовх до розбудови Києво-Печерської лаври. Майже такі саме події відбулись і з літописним містом Зарубом та не менш відомим Зарубським монастирем, а також рядом інших монастирів за ті часи.

Не проминуло це і Канів. Недарма до сьогодення ще час від часу зустрічаються провали та пониження грунту на Дніпровій горі по території парку Слави. То падають зводи давніх печер, що були викопані першими монахами, не витримуючи випробувань часом. Тож не випадково літописець “Повісті минулих літ” під 1144 роком згадує поряд з знаменнями що відбувалися на небі у вигляді вогняного кола, що летів по небу залишаючи за собою слід у вигляді змія великого, та великого снігу, що випав на Великдень заснування церкви у Каневі. “...У той же рік закладена була церква Канівська святого Георгія князем Всеволодом; 9 червня” – говорить літопис.

 

Складаючи “Историческое описание Киевской губернии” у 1852 році І.Фундуклей зміг записати легенду, що передавалась з покоління в покоління серед місцевого населення відносно побудови Канівської церкви. Легенда говорить, що нібито в незапам’ятні часи, дві церкви невідомо ким побудовані, плили з Царгорода по Дніпру і одна з них зупинилася в Каневі, а інша в Києві. Зробивши такий запис Фундуклей ясно вбачав у цій легенді перших розповсюджувачів християнства, а Канів як один з багатьох древніх міст князівської держави.

Проводячи порівняння у архітектурному відношенні, за найближчими аналогами до Канівського собору постають Успенська церква і собор Кирилівського монастиря у Києві , та собор Елецького монастиря у Чернігові. Всі ці храми побудовані майстрами, що належали до Киево-Черніговської школи зодчества ХІІст., та постають у вигляді шестистовпних одноглавих храмів, відзначаючись простотою та лаконічністю. Центральна баня яких з круглим надбанником спирається на чотири внутрішні стовпи-пілони, об’єднаними між собою повнолукими арками. Промежутки поміж луками виповнені у вигляді сферичних трикутників. Від сходу розташовані напівкруглі аспіди. Пілястри, що були в рівній мірі конструктивним та декоративним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бокових стінах. Крівлі клались безпосередньо на склепіннях, через що набирали пливких та хвилястих ліній. Зовнішня декорація стін була скромна й видержана. Вузькі арочні вікна, розташовані у верхніх частинах стін давали багато світла всередину храму. Площини стін оживлялися рядами декоративних ніш, розташованих безпосередньо під вікнами. Досить довгий час зовнішні стіни на відміну від внутрішніх не оштукатурювали. Тому монументальні споруди різко виділялися від навколишніх білуватих хатинок своїм червоно-коричневим кольором стверджуючи свою силу та могутність. Внутрішні стіни Канівського храму були оздоблені фресковим розписом який на жаль не зберігся до наших часів. Дощі та вітер зробили свою роботу коли він досить довгий час знаходився у руїні. Лише невеликі фрагменти розмальованої штукатурки були знайдені під час останніх реставраційних робіт. Долівку було викладено з різнобарвних глазурованих керамічних кахлів.

Цікавим та досі не розгаданим залишається факт побудови всередині цієї церкви трьох аркасолей-заглиблень для княжих поховань, які як висловлювалося ряд дослідників вказують на те, що храм цей повинен бути як усипальниця для місцевих князів.

Не один десяток років знадобилось для підготовки будівництва храму. Лише процес приготування та гашення у ямах вапняного розчину для кладки стін повинен був займати до п’ятидесяти років. Бо у ті часи обпалену плінфу (цеглу) замочували у воді та клали на полусухий розчин, отримуючи з часом сплошний моноліт. Завдяки такій технології змогла дійти до нас єдина кам’яна будова у місті, що залишилась від князівських часів переживши усі лихоліття історії.

Повертаючись до історичних подій слід згадати, що вже в 1154 році, коли помер київський князь Ізяслав ІІ Мстиславич, кияни послали єпископа Дем’яна Канівського звати на княжіння до них Ізяслава ІІІ Давидовича з Чернігівської династії. Очевидно Дем’ян користувався немалим авторитетом у киян не лише як видатний церковний діяч, а й як дипломат. Ніконовський літопис найбільш чітко передає текст звернення єпископа до Ізяслава Давидовича: “Един естя род и се уже великое и славное княжение Киевское пусто, и во остаточных нас настроение бе, и уведевшее половце ,и пришедше возьмуут нас, и аще славу, и честь земле Русской главу Киев возьмут половци, где кто имать прожити от них? Поиди убо на великое княжение в Киев княжити». Посилаючись на ряд літописів що згадують Дем’яна Канівського можна вдатися до припущення, що в середині ХІІ століття Юр’ївська єпархія включала в себе і Канів, як єпіскопську резиденцію при церкві св. Георгія, тому єпископ і називався Канівським.

 

З початком будівництва наземних будівель на території монастиря почала відпадати необхідність у глибоких підземеллях навкруги, які поступово стали втрачати своє призначення, а за часів козацтва вже не згадувалися зовсім. Побудова храму дала поштовх до заснування цвинтаря навкруги, на якому поховані ченці, визначні постаті та прості жителі самого міста Канева, першопочаткове ядро якого до монгольської навали знаходилось на горі Московці, а за литовських часів перемістилося на узбережжя р.Дунайця.

Досить невідома доля випала храму за монголо-татарських часів, коли один за другим палали міста перетворюючись на пустку, коли фортеці втрачали свою віковічну могутність, а народ укривався в лісах та непролазних хащах. У наш час існує ще досить багато темряви та нерозгаданих білих плям навкруги того періоду, розкрити які вже не під силу простій земній людині.

Більш за все Канівський монастир у ті часи прийшов до занепаду так як і цілий ряд інших, бо ніяких згадок про нього не зустрічається ніде аж до середини 16 століття. Тому початок відновлення та другий розквіт його припадає лише на початок козацьких часів.

Так у 1578 році у Канівському монастирі при храмі Пресвятої Богородиці за згадками Малоросійських літописів, та згідно книги “Історії Русів” козаки поховали тіло з свого гетьмана Івана Підкову, якого зрадницьки вбили, відтявши йому голову по наказу польського короля Стефана Баторія 12 червня у Львові. Тобто саме з цієї пори монастир стає цілковито козацьким.
Невдовзі у 1582 році сюди було заслано на довічне ув’язнення за своевільне вторгнення у Валахію та Бухарест наступного гетьмана козаків - Якова Шаха, який пішов туди з військом, щоб помститися за смерть свого соратника та друга Підкови. Знаходячись у Канівському монастирі Шах по власній волі був посвячений у ченці і скінчив тут свої останні дні життя перебуваючи в чернецтві.

Цікаво що народна дума про гетьмана та кошового отамана низових козаків Самійла Кішку (р.н. невідомий - 1602) , в якій незалежно від реалістичних та конкретних подій передаються художні узагальнення тих часів, згадує про похорони цього ватажка також у Канівському монастирі.

“Гетьмане запорозький! Не загинув еси у неволі,
Не зазагинеш із нами, козаками, по волі!
Правда, панове,
Полягла Кішки Самійла голова
В Киеві – Каневі-монастирі...
Слава не умре, не поляже!”

Згідно переказів тих легендарних часів, у 1638 році у Канівський монастир після перемоги над польським військом на річці Стариці та заключення з ними вічного миру в Полоному прибув козацький гетьман Яків Остряниця зі своїми стражниками. Але під час молебеня він був схоплений поляками та відправлений до Варшави, де і був страчений. З тих пір не раз монастир був містом багатьох жертв та віроломств з боку поляків.

Незважаючи на цілий ряд негараздів що час від часу траплялися, Канівський монастир знаходився в немалій пошані серед козацтва, яке мало неподалік свій власний “Зарубський Терехтемирівський” монастир даний їм у власність польським королем Стефаном Баторієм у 1578 році разом із навколишніми землями.

 

Усердя козаків до Канівського монастиря супроводжувалось великими подарунками та привілеями з наділенням навколишніх земель від своїх власних володінь. Так в одному із самих найдавніших актів ХVІІ ст. говориться:

“Ієремія Михайло Котирбуль, князь на Вишневці та Лубнах, земель руських воєвода, староста Канівський,
Чиню відомим, кому о том знать належало бы нині и потім: что отців монастиря Канівского я оставляю при всіх володіннях, як вони утримували при попередніх наших антецесорах. По-перше, хутор на Студенці лежачий (тепер. с.Студенець), даний колись від Іллі Стороженка, війта Канівського; другий хутір Гировщину (тепер. с.Грищинці), даний від козака Гиренка; сіножать, іменуєму Шендерову, дану колись від козаків, що лежить при річці Росаві; комори на ринку в місті, дані від козака Федора Рутка; млини два, мучний та ступний, у котрих розмір повинен іти їм отцям і борошника тримать їм свого; однак замкову повинність отправлять повинні, млин, поле і сіножать називаємі Пекарськими, дані від козака і полковника Семашка, по правам тримати мають; озеро, навиваємо Попове (знаходилось на лівому березі Дніпра), яке літом я відібрав було і дав слузі своєму пану Жабокрицькому, залишається при них чим усі помянуті отці мають користуватися спокійно, без перешкод як від багатьох підстарост, так і від других державців; на що я для більшої твердості, даю сей мій лист на підпис руці моїй власній.

Даний у Вишневці 3 жовтня 1646 року.»

Згодом зазначені володіння були затверджені грамотою польського короля Яна Казимира у 1652 році, та грамотою даною у 1670 році королем Михайлом, сином Яреми Вишневецького. Щоб привернути увагу населення на свій бік під час коли Канівщина тимчасово належала до Росії, цар Олексій Михайлович теж стверджував своїми двома грамотами даними у 1660 та 1666 роках право монастиря на вищезазначені володіння. Також і Б.Хмельницький власною рукою давав універсал монастирю на право володіти перевозом канівським через Дніпро, канівською орендою, та невеликим містечком Бубновим, яке перед його гетьманством належало до переяславського єзуїтського колегіуму. За часів Руїни, що настала після смерті Хмельницького, коли уся Україна була охоплена вогнем розрізненості та пролиттям братської крові, Канівський монастир не раз піддавався спустошенню. Тому кожен із наступних гетьманів згадуючи про славні минулі часи монастиря старалися примножити його майно. Так Іван Виговський, будучи гетьманом, у 1658 році дозволив архімандритові Кобринському, ігуменові Канівському отцю Іові Заіончковському та іншим ігуменам монастиря заселяти людьми Слободу Богородичну, що знаходилась поруч. Також Юрко Хмельницький 22 грудня 1660 року відписав монастиреві Канівському Пресвятої Богородиці два млина: один Колачинський, називаемий Черетянка, а другий Біркозовський на річці Росаві стоячі. А на наступний день своїм універсалом ствердив монастирю і ярмарки в Слобідці Богородичній на день Різдва Пресвятої Богородиці та на день св. Миколая. У 1661 році канівський полковник Іван Лизогуб випросив для монастиря у польського короля Яна Казимира грамоту на села Бабичі та Мальчиці з млином на річці Росаві. Гетьман Павло Тетеря у 1663 році дав право отримувати мірки від млина Малчичного, що стояв у Каневі на Потоці (у ті часи на монастир йшло дві міри, а третя залишалась хазяїну млина), та ствердив попередні володіння з сільцем Бобрицею що на Дніпрі.

Після того як король Ян Казимир пройшов війною по Україні аж до самого Глухова, розоривши на своєму шляху славний Трахтемирівський монастир та цілий ряд фільварків , тамтешня братія була прийнята у Канівський монастир. З цього приводу гетьман Іван Брюховецький у травні 1665 році перебуваючи у Каневі і бачачи тяжке становище ченців ствердив Канівському монастиреві млин цілий в Піщаній на річці Супої стоячий, з якого мірки бралися на військо козацьке. В кінці-кінців гетьман Петро Дорошенко, перебуваючи у Чигирині 6 лютого 1670 року ствердив своїм універсалом усі привілеї дані попередніми гетьманами монастирю на володіння маєтностями.

У 1669 році Канівський монастир відвідав київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. Перебуваючи у ньому він 25 березня цього ж року посвятив тут в діакони майбутнього святителя Ростовського Дмитра Тупталовича.

1678 рік став трагічним в історії Канівського монастиря Пресвятої Богородиці. Ось що пише літописець про ці жахливі події: «Наконец увидевши бусурманы свою немощь, иже войскам христианским отнюдь ничего больше не могут сотворити, августа 25 рушили назад з под Бужина от войск христианских в гору Днепра, и негдесь по фатигах военных за шесть дней отдохнувши, притягнули под старожитное. Славное место козацкое над Днепром стоявшое, Канев, и септеврия числа четвертого в четверток добувши оный, и множество народа в нем убивши, крайней руине предали и запустению. А особливе в старинном и красном монастыру каневском, в церковь великую каменную много было людей каневских, надеющихся в ней от беды спастися убегло и замкнулося; но турки церковь оную около около дровами и соломами доволно обложивши, и сполне зо всем монастырем зажегши, всех людей в церкви задушили».

З цими подіями пов'язана загибель архимандрита і настоятеля Канівського монастиря чудотворця св.Макарія Токаревського. Він під час облоги монастиря молився у церкві. Дізнавшись про вторгнення ворогів він вийшов їм назустріч з церкви в ризах з хрестом у руках, благаючи не оскверняти святині і не вбивати невинних людей, які в ній укрилися. Турки схопили преподобного Макарія і стали його мучити. Вони били його палицею, ламали руки і ноги, врешті-решт відрубали йому голову і кинули на площі міста. Мощі преподобного мученика Макарія, який пізніше був канонізований спочатку спочивали у Каневі, а у 1688 році були перенесені до Переяслава у Хрестовоздвиженський монастир. Про таку мученицьку смерть св.Макарія розповів місцевий уніатський священик Боніфатій Физикевич у 1781 році французькому художнику Жану-Анрі Мюнцу, котрий занотував її у своєму щоденнику перебуваючи у Каневі.

 

Після таких подій, коли собор та монастир були повністю спустошені та спалені, невеличка частина ченців що залишилася в живих не в змозі відбудувати свою оселю, заснували в п'яти верстах нижче Канева на місці, що носить зараз назву Монастирок біля Чернечої гори невеличкий собі притулок. Там поставили вони маленьку дерев'яну церкву в ім'я Покрова Пресвятої Богоматері. Однак існувати там монастирю довго не прийшлося. Уніати вигнали звідти православних монахів, а дерев'яну церкву перенесли у місто і поставили біля розвалин Собору. Значно довгий час була вона у них як каплиця де проводилась служба Божа та заодно парафіяльною школою відкритою тут у 1781 році архімандритом Боніфатіем Физикевичем. Лише у 1810 році ця церква була знесена за старістю. З цих часів розпочалися тяжкі часи випробувань для православ'я.

Після трагічної події 1678 року Собор більш ніж сто років знаходився в полурозвалиному стані. Ось що писав про стан будівлі в 1781 році художник Мюнц: «Ця церква була чудово збудована з добре обпаленої цегли у стилю святинь грецького обряду. Баня, яку підтримують підпори, е всередині дуже легка й оздоблена. Жодна частина цієї будови ніколи не була дахом. Цемент склепіння і ринви зберігали внутрішню частину церкви від вологи.»

В 1781 році враховуючи високі архітектурно-художні якості споруди було вирішено її відреставрувати. У початкових роботах при відбудові споруди брала участь польська знать та маршали на чолі зі Станіславом Понятовським - власником міста Канева. Але пройшло ще досить багато часу, поки у 1805 році кріпосні канівського поміщика Казарінова та його дружини Франсішки не почали оштукатурювати Собор із зовні та всередині. За цей час добудовувались дві додаткові башти – дзвіниця і декоративна, зробився похилий дах, прибудовувався підкришний пояс, яким закрився третій ярус вікон, у південному, північному та західному порталах возвелись трикутні фронтони та триляжні вікна. Тобто, під час довгого ремонту, Собору намагалися надати вигляд костьолу, який пробув у власності уніатів аж до 1833 року. Згідно царського наказу він повернувся назад до православних.

В 1852 році кам'яна давньоруська споруда стала іменуватись як Соборна. На ті часи їй належало 40 десятин землі.

Після подій 1861 року Успенський Собор став відомий багатьом людям з різних кінців світу. У ньому з 20 по 22 травня 1861 року під час перевезення з Петербурга до Канева стояла домовина з прахом великого сина українського народу, поета-революціонера Т.Г.Шевченка. І лише після того як була підготовлена могила, домовина з кобзарем була перенесена на Чернечу гору на вічний спочинок.

У зв'язку з підготовкою Собору у 1891 році до будівельно - реставраційних робіт був складений проект робіт та поданий на висновок до Київської церковно-археологічної комісії. Після тривалих розглядів планів, розмірів та візуального обстеження церкви, професор П.Лашкарев, який входив у склад цієї комісії прийшов до висновку, що Канівський собор е унікальним пам’ятником за своєю об’емно-планіровочною характеристикою та будівництвом. Ним було відкинуто всі висновки, що зустрічалися про цю церкву в історико-статистичній літературі ХІХ- початку ХХ століть з твердженнями, що вона являє собою більш пізню будову, так як древні стіни ХІІ ст. після нашестя Батия у 1239 році на Русь збереглися лише до вікон. «Таким чином завдяки дослідженням професора Лашкарева, відкрита ще одна пам'ятка давньоруського зодчества» - писалось на сторінках журналу «Київська Старовина» у той і час. Таким чином проект перебудови храму була відхилений, що дало змогу дійти йому у такому вигляді до наших часів.

За радянської влади Успенський Собор як один із пам'ятників історії та культури був взятий у 1926 році під охорону держави. У цей час І.В.Моргилевський проводить спостереження і дослідження храму, доказуючи його унікальність відносно архітектурної побудови.

У червні 1935 року завідуючий відділом Київського облвиконкому Я.Форостенко та інспектор охорони пам'яток культури та краєзнавства провели обстеження Успенської церкви. Вони констатували досить важкий стан пам'ятки – «...тріщини в стінах, тинку, випадіння цегли, пошкоджений дах, побиті вікна та ін» При цьому всю відповідальність за це була покладена на церковну громаду, яка тривалий час самотужки утримувала собор. Висновок до якого прийшли Я,Форостенко та К.Антипович цілком відповідав духові і термінології 30-х років, коли комуністи руйнували храми, та конфісковували церковні землі: «Зважаючи на злочинну безгосподарність релігійної громади, - записали вони в акті обстеження собору, - яка довела будову церкви до стану напівруйнацького, розірвати оренду, та закрити церкву... Це тим більше потрібно зробити, що Успенська церква поміщається в садибі Канівської першої зразкової повної середньої школи і таке сусідство (школа - церква) дуже негативно відбивається на справі комуністичного виховання дітей. Останнього часу релігійники почали майже кожної служби влаштовувати процесії навкруги церкви, і діди (як діти) беруть в них участь. » Думається, саме в цьому і полягала головна причина, яка обумовила висновок перевіряючих про необхідність вилучення храму у віруючих та передачі його під музей. Поступити ж по іншому, як працівники державних органів влади вони навряд чи могли. Вище партійно-державне керівництво вимагало викорінення будь якої віри і його волю доводилось виконувати в тому числі і пам'яткоохоронним органам. Замість музею насправді фактичними господарями будови стали торгівельні організації, які зберігали в ній сіль, гас, тару і досить скоро довели пам'ятку до катастрофічного стану.

Навіть за умов найбільшого беззаконня, безправності, коли за кожне слово сказане не в унісон з офіційними гаслами та ідеологією, можна було заплатити власним життям, душа Українського народу, голосом вчителів, науковців, робітників та селян продовжувала протестувати проти варварського нищення національних святинь, оберегів духовності та культури. Так вчителі Канівської середньої школи №1 І.П.Бабенко та А.О.Заміховський у грудні 1940 року звернулися до Київського облвно з проханням вжити заходів до поліпшення стану охорони Успенської церкви. Та їх зусилля виявилися марними. Замість отриманої позитивної відповіді на це питання їм ще довгий час довелось пояснюватись кабінетах влади.

В післявоєнні роки Успенський собор у занедбаному стані було знову повернуто православній громаді, яка своїми зусиллями відкрила тут церкву, що проіснувала до 1963 року.

За рішенням виконкому канівської міської ради від 11 жовтня 1963 року Успенський собор було знову забрано у віруючих та перетворено в історико-краезнавчий музей на громадських засадах. Але двері цього закладу культури значно довгий час були зачинені для відвідувачів. Ось що писав у 1963 році з цього приводу В.Коваленко, будучи першим директором музею у своєму зверненні до обласного відділу в справах будівництва і архітектури:

«...Перед Радою музею поставлено завдання, до 150 річчя з дня народження Т.Г.Шевченка провести капітальний ремонт та обладнати музей.

Рада музею потребує Вашої допомоги в питанні виготовлення технічної документації і коштів на капітальний ремонт та обладнання.

Оскільки засідання ювілейного комітету буде проводитись в Будинку культури, на яке крім письменників СРСР приїдуть письменники із зарубіжних країн, треба думати, що вони поцікавляться пам'ятниками, які височать в парку, а за одне і архітектурним пам'ятником ХІІ ст.

Зараз ця споруда має дуже неприємний вигляд і потребує капітального ремонту...»

Та як показуе нам історія, не все так швидко відбувалося як це хотілося канівському виконкомові. Майже десяток років знадобилося, щоб відкрився музей. За ці довгі роки встигла змінитись його назва з історико-краєзнавчого на музей народно-декоративного мистецтва, з якою він прийняв своїх перших відвідувачів у 1972 році.

Однією з найбільш значимих реставрацій собору була реконструкція його в 1968-1970 роках по проекту архітекторів М.Говденко та Н.Холостенко, яка проводилась у зв'язку з великою тріщиною, що утворилася над центральним порталом. «Більш за все вона з'явилась внаслідок неякісної попередньої реставрації. Приміщення не розвалилось лише тому, що мало масивний фундамент та товсті стіни. Чотири тони цементного розчину знадобилось, щоб заповнить тріщини над порталами. Але цей захід себе виправдав, врятувавши приміщення архітектурного пам'ятника ХІІ століття від загибелі...» – так занотував В.Коваленко у своєму рукописі про проведені реставраційні роботи 20 травня 1968 року.

1991 рік став поворотним в історії Канівського Успенського собору. Він знову був переданий у відомство православній церкві.

З повагою,
Шостік Олег Іванович
Історик, краєзнавець.

вкрадено на www.kaniv.ck.ua

 

Π₯остинг ΠΎΡ‚ uCoz