ТАРАС ШЕВЧЕНКО ТА КАНІВЩИНА
Пiсля
десятилiтнього заслання, у травнi 1859 на Україну повертається Т.Г.Шевченко.
Йому дозволили приїхати на 5 мiсяцiв "для поправления здоровья и рисования
этюдов с натуры". Але, випереджаючи його, мчав до Києва таємний жандармський
циркуляр - пильно стежити за Шевченком, а київський губернатор Гессе видав
розпорядження земським справникам та становим: "Наказую по прибуттi Шевченка у
ваше вiдомство встановити над ним найсуворiший нагляд, про наслiдки якого i про
час виїзду його мене повiдомити". I де б не бував поет- у Пекарях, Межирiчi,
Прохорiвцi чи Каневi- всюди полiцiя не спускала з нього ока.
У Прохорiвцi Шевченко прожив цiлий тиждень у
свого приятеля М.О.Максимовича. Тут вiн багато малював, спiлкувався з селянами.
На хуторi у Максимовича Шевченко змалював портрети самого господаря i його
дружини. Невдовзi вiн приїздить до Пекарiв i Канева. Тутешня мiсцевiсть
зачарувала художника, вiн змалював краєвид "Коло Канева" i вирiшив придбати тут
дiлянку землi. Разом з управителем помiщика Парчевського Вольським i землемiром
Хилiнським на мальовничому високому березi Днiпра вiн вимiрює дiлянку. З Княжої
i Чернечої гiр вiдкривався чудовий краєвид на зеленi луки Лiвобережжя i поетовi
уявлялась омрiяна власна хата на Українi. Однак, повертаючись у маєток
Максимовича, Шевченко був заарештований становим приставом з Мошен з кiлькома
десятцькими i соцькими, як "особу, що скомпрометувала себе з полiтичного боку".
Шевченковi дозволено було пожити на Українi
5 мiсяцiв, а заарештували його через 5 тижнiв потому, як прибув вiн на
батькiвщину, i вiн вимушений був виїхати до Петербурга.
З пекарським помiщиком Парчевським домовитись не пощастило, а Тарас Григорович,
перебуваючи далеко вiд батькiвщини, все бiльше вiдчував свою самотнiсть. Тяжкою
була для поета зима 1961 року. 9 березня, в день народження Шевченка, до нього
завiтало кiлька знайомих. Увечерi зайшов його друг - художник Григорiй
Честахiвський. В розмовi з ним Шевченко висловив бажання, щоб поховали його в
Каневi, а вранцi 10 березня Тараса Григоровича не стало.
Ховали Т.Г.Шевченка у Петербурзi, на
Смоленському кладовищi. Понад 2 тисячi чоловiк йшли за домовиною Кобзаря:
студенти унiверситету, слухачi Академiї художеств, письменники, художники i
просто читачi й шанувальники.
Лише у квiтнi 1861 року царський уряд
нарештi дозволив перевезти домовину з прахом Шевченка на Україну. I рушила вона
через всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де кiньми, де пароплавом, а де
i просто на руках - до Канева, де мрiяв оселитися поет i дожити свого Богом
визначеного вiку. Перевезення домовини тривало 14 дiб. Супроводжували її
український iсторик О.Лазаревський i послiдовний виконавець останньої волi
Шевченка Г.Честахiвський.
З Києва до Канева домовину перевозили на
пароплавi "Кременчук". Веснянi води близько пiдступили до мiста, i пароплав
причалив на невеличкому острiвцi за 200-300 м вiд твердого берега, а жоден з
рибальських човнiв не мiг витримати ваги домовини. Не можна було i перенести
домовину на руках бродом. Тодi запрягли двi пари круторогих волiв у козацького
воза i по мiлкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до
собору мешканцi мiста, передмiсть та навколишнiх сiл. У соборi домовину поета
залишили до ранку, а поетовi родичi пiдшукали мiсце для могили на Чернечiй горi.
Яму викопали неподалiк днiпрового схилу, а солдати-муляри з канiвського
гарнiзону змурували склеп.
Протоiєрей канiвського собору Гнат Мацкевич
вiдслужив Заупокiйну Лiтургiю i виголосив надгробне слово, яке завершувалось
так: "Благовiй же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса
Шевченка! Тут, на однiй з найвищих гiр Днiпрових, як на горi Голгофi, подiбно
Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть i по цю, i по ту
сторону Днiпра".
Вiд собору похоронна процесiя прямувала
через гори i лiс, а юнаки i дiвчата самотужки везли важкого воза - з великої
шаноби до Тараса. За донесенням начальника канiвської повiтової полiцiї
Котлярова київському генерал-губернатору, над тiлом Шевченка пiд час похорону
його в Каневi виголошено було двi проповiдi та шiсть промов.Бiля могили
зiбралось кiлька тисяч люду. Похорон тривав до вечора.
Г.Честахiвський пiсля похорону Т.Шевченка
залишився в Каневi i вирiшив насипати над прахом поета високу могилу. Канiвчани
i жителi навколишнiх сiл два мiсяцi пеленами, хустинами, торбинками й кошиками
носили землю з ближнiх урвищ-ярiв на могилу Тараса, обкладали її камiнням.
Поступово над мiсцем поховання Шевченка вирiс пагорб у кiлька метрiв заввишки.
На могилi встановили великий дубовий хрест.
Похорон Шевченка вiдбувався саме в тi днi,
коли цар "дарував" крiпакам волю.
З часу перпоховання поета на Чернечiй горi
слова Шевченко i Канiв в уявi мiльйонiв людей стали нерозривними. Але Росiйська
iмперiя не визнавала нацiональних святинь народiв, якi входили до її складу.
Убогiсть i занедбанiсть Тарасової могили западали в очi кожному i смутком лягали
на душу. Однак, до цього священного мiсця не заростали травою стежки. Влiтку
1882 року росiйський письменник М.С.Лєсков, завiтавши в Канiв, писав: "Могилу
вiдвiдують постiйно i те, що вона дуже обсипалась, сталося саме тому, що її не
забуто..."
Того ж року на могилi Шевченка побував
український письменник Михайло Старицький. Його вразило запустiння, яке вiн тут
побачив. У вiршi "На роковини Шевченку" Старицький писав:
За Каневом, на горах, аж на чолi,
Де унизу Днiпро щось гомонить,-
Могила єсть. Її дощi поволi
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;
I щовесни згори рвуть хвилi глину,
Обвалюють у воду береги,-
Щоб вирвати в недбальцiв домовину
Й на днi сховать останки дорогi...
Щоб захистити i зберегти для нащадкiв могилу
Шевченка, троюрiдному брату поета Варфоломiю Шевченку доводилося орендувати
землю пiд неї у Канiвської мiської думи. I дума регулярно брала за "полдесятины
городской земли, на которой погребён прах Академика Императорской Академии
художеств- Тараса Шевченка", щорiчну орендну плату- 2 крб. срiблом. Її сплачував
В.Г.Шевченко майже 25 рокiв.
У червнi 1883 року Варфоломiй Шевченко подав
до канiвської мiської Управи прохання: "На могилi мого брата Тараса Шевченка був
поставлений дерев`яний хрест, який вiд часу пiдгнив i в жовтнi 1882 року
звалився. Шануючи пам`ять покiйного мого брата... я наважився поставити на
могилi новий хрест, обгородивши могилу гратами, а поблизу неї збудувати хату для
сторожа". Прохання передали до канцелярiї генерал-губернатора. Звiдти прийшов
запит про дiйсний стан могили. Лише коли канiвська полiцiя пiдтвердила, що
могила дiйсно поруйнована, було дозволено впорядкувати її. Однак при цьому
суворо попереджалося, "щоб не було допущено будь-яких манiфестацiй" по
закiнчунню робiт.
На одному з київських заводiв замовили
металеву огорожу i чавунний хрест. Несподiвано, коли замовлення вже було готове,
генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому була табличка зi
словами Т.Г.Шевченка:
Свою Україну любiть;
Любiть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї господа молiть.
Роботи над упорядкуванням могили
припинилися. Майже рiк тяглося листування. Кiнець кiнцем замовники вимушенi були
зняти з хреста табличку. Лише в липнi 1884 року чавунний хрест встановили на
могилi поета.Пофарбований у бiле, вiн чiтко вирiзнявся на фонi голубого неба.
Видно його було за десятки кiлометрiв з Полтавських рiвнин за Днiпром i по
Днiпру- вiд Селища до Прохорiвки.
В тому ж роцi у побудовану бiля могили
Шевченка просту селянську хату, як згадував у своїх записах викладач канiвського
двокласного училища поет В.С.Гнилосиров (А.Гавриш): "22 квiтня порiшили пустити
в сусiди канiвського мiщанина Iвана Ядловського, чоловiка 34 лiт, трохи
грамотного, бадьорого, з толком у головi, бо вiн собi швець, розумiє i коло
садовини, має жiнку моторну i п`ятеро дiтей". У другiй половинi хати в 1889 роцi
за допомогою того ж Гнилосирова була обладнана кiмната для вiдвiдувачiв, так
звана Тарасова свiтлиця. Тодi ж збудували дерев`янi схiдцi до могили, аби
вберегти гору вiд осування.
За умовою, складеною з Варфоломiєм
Шевченком, I.Ядловський зобов`язувався доглядати за могилою Кобзаря 5 рокiв, але
цей термiн виявився набагато бiльшим. Пiвстолiття вiн вiрно охороняв могилу
поета, дбайливо доглядав дерева i квiти бiля неї. Мабуть не було такого, що не
вмiв би робити Ядловський: i чоботи сам шив, i ятерi плiв, i сiтки в`язав,
вирiзав ложки, ковганки, рублi для прасування. А головне- завжди привiтно,
благоговiйно, знявши щапку з голови, зустрiчав вiдвiдувачiв могили Шевченка, для
кожного знаходив тепле, щире слово. Часто годував їх, пригощав чаєм iз запашних
трав, пирiжками, якi пекла його дружина Мелашка, а на згадку дарував людям
ложки, зробеленi у формi рибки, якi вирiзав сам. I люди були вдячнi, i довго
пам`ятали гостиннiсть господаря.
Дбаючи про подальшу долю могили, В.Шевченко
вирiшив "приобресть эту землю покупкою и, получив на таковую данную крепость,
подарить городу Каневу..." Згiдно з постановою Канiвської думи вiд 17 листопада
1891 року пiвдесятини землi пiд Шевченковою могилою були... проданi Варфоломiю
Шевченку за 100 крб. срiблом. Незадовго до смертi вiн просить Канiвську думу
прийняти вiд нього... в дар пiд державну опiку могилу поета разом з капiталом у
сумi 3.000 крб., щоб на проценти з нього мiсто утримувало в порядку Шевченкову
могилу. Однак мiська дума без сорому вiдреклася вiд Шевченкової могили, яка
принесла свiтову славу Каневу,- i дару не прийняла. Межа турбот мiсцевої влади
про могилу Шевченка поширювалась лише на нагляд за постiiйними вiдвiдинами
Тарасової гори.
Щороку, в днi Зелених Свят, на могилi
Т.Г.Шевченка вiдбувався нiким i нiколи не скликуваний, але завжди незмiнно
масовий збiр почитальникiв пам`ятi поета. Часом число їх доходило 5-6 або й 10
тисяч. Приїздили пароплавами, човнами, возами, приходили пiшки за багато
десяткiв кiлометрiв. Тодi внизу пiд горою широкий берег Днiпра був як величезний
ярмарок, уставлений возами. Лунали спiви, читали "Кобзаря", на вогнищах готували
похiдну страву. Люди прибували поодинцi i групами. Тим, хто приїздив з далекої
дороги, надавали нiчлiг.
Наприкiнцi минулого i на початку нинiшнього
столiть до Канева на Тарасову гору приїздили Леся Українка i Марко Вовчок,
I.Нечуй-Левицький i М.Коцюбинський, В.Стефаник i О.Кобилянська. Неодноразово
бував тут i Микола Лисенко. Видатний композитор дуже любив вiршi Шевченка i
планував покласти на музику весь "Кобзар". Вiн працював над здiйсненням свого
задуму все життя, написав на слова Шевченка понад 90 музичних творiв. У 1909
роцi М.В.Лисенко органiзував на могилу Шевченка в Каневi "громадську подорож", в
якiй взяло участь бiльше 100 чоловiк.
Влiтку 1923 року радянська влада, яка
намагалась викорiнити релiгiйнi переконання народу, змiнила хрест на могилi
Шевченка на тимчасовий пам`ятник-бюст, який спроектував скульптор-самоук Каленик
Терещенко, а виготовили робiтники Городищенського цукрового заводу.
У тому ж роцi невтомний дослiдник Канiвських
гiр академiк В.Рiзниченко внiс пропозицiю про створення Державно-нацiонального
Заповiдного Парку на Тарасовiй горi. На думку вченого охорона Шевченкової могили
вимагала насамперед охорони навколишньої природи. Лише насадженням лiсiв можна
було зупинити розмивання та руйнування ярiв, якi загрожували нацiональнiй
святинi. З проектом вчених, якi пiдтримали В.Рiзнеченка, ознайомився уряд i
прийняв вiдповiдне рiшення, але дещо вiдмiнне вiд запропонованого. Бiля Канева
було створено два заповiдники: науково-освiтнiй на Тарасовiй горi та
природничий- в районi сусiднiх гiр.
Територiя Тарасової гори стала заповiдною 20
серпня 1925 року. протягом 1927 - 1930 рокiв було проведено мелiоративнi роботи
для укрiплення схилiв Тарасової гори, засаджено лiсом навколишнi яри та мiжгiр`я.
Площа заповiдника в результатi цих заходiв розширилася до 10 га. Вхiд на
територiю заповiдника вiдкривала гарна дерев`яна арка. Тодi ж пiвденний схил
Тарасової гори i сусiдньої з нею зрiзали на конус, засадили деревами та зробили
дерев`янi ринви для вiдведення дощової води, а провалля перегородили гатками.
Збудували i довжелезнi звивистi сходи на вершину гори.
У 1929 р. у Каневi бiля пiднiжжя
Пилипенкової гори (вiд iменi мiсцевого жителя, який мав тут землi i сiножатi)
для вiдвiдувачiв могили Шевченка за проектом архiтектора П.Головаченка був
збудований готель. Вiн був дерев`яний, двоповерховий, розташований так, що майже
всi кiмнати виходили вiкнами на Днiпро. У ньому розмiстились i двi музейнi
кiмнати з матерiалами про життя i творчий шлях Кобзаря, бiблiотека,
кiнолекцiйний зал. (На цьому мiсцi зараз турбаза "Канiв".)
У 1933 роцi на 87-у роцi життя помер
I.О.Ядловський, про якого пимсьменник Семен Скляренко сказав, що "iсторiя
Ядловського- це iсторiя могили поета". Виконуючи волю покiйного, його поховали
недалеко вiд могили Тараса Шевченка, а в 1936-у у зв`язку з будiвництвом музею
було розiбрано його хату .
Музей Т.Г.Шевченка на Тарасовiй горi було
закладено 11 квiтня 1934 року. Його спорудження для багатьох мешканцiв прилеглих
до Тарасової гори вулиць: Монастирка, Бесарабiї, Iсковщини стало джерелом
виживання у голоднi 30-i та засобом iснування в подальших роках, поки тривало
будiвництво.
7 травня 1939 року Канiв "органiзовано"
святкував 125-у рiчницю з дня народження Шевченка. На Тарасовiй горi зiбралось
понад 20.000 трудящих, а 18 червня того ж року ще урочистiше i багатолюднiше
вiдкривали новий пам`ятник на могилi Шевченка (скульптор Г.Манiзер) та
примiщення музею Т.Г.Шевченка (над проектом якого працювали В.Кричевський та
його талановитий учень П.Костирко, який пiзнiше вiдновлюватиме експозицiю,
знищену в роки вiйни). З Києва прибули керiвники партiїї i уряду. Вiдбувся
грандiозний мiтинг. Людськими потоками вирували Днiпровi береги, лунали гудки
пароплавiв, дзвенiла мiдь духових оркестрiв, гули в пiднебессi лiтаки, що
скидали тисячi листiвок... Радянський уряд, що планомiрно винищував видатних
дiячiв країни, показово уславлював "видатного сина України".
Значнi будiвельнi роботи проводились у 1977
роцi i бiля Тарасової гори. До цього часу на могилу Шевченка вели старi
дерев`янi схiдцi, що давно вiдслужили свiй вiк, аж поки частина сходiв
вiдiрвалась i посунулася разом iз земляним зсувом, а на тому "ескалаторi"
випадком опинилась урядова делегацiя Канади з 80-лiтнiм керiвником компартiї
Тiмбаком i супроводжуючi керiвнi особи ЦК КПУ...
Через деякий час з Канади надiйшло 380 тис.
долларiв на впорядкування заповiдника i побудову сходiв, а слiдом вказiвка "зверху"-
вiд "буржуазних" грошей вiдмовитись. З Канади - пояснення, що грошi трудовi,
заробленi українцями на фермах i в шахтах. "Зверху"- рiшуча вимога "вiдмовитися".
Вiдмовились, але не помiчати ганебну ситуацiю далi було неможливо, i на Тарасову
гору зводяться новi гранiтнi сходи (архiтектор Мошинський) i впорядковується
територiя, а поряд будується приплав для туристичних теплоходiв.
Є в нашому мiстi добра традицiя: в день
урочистої реєстрацiї шлюбу приходити за благословiнням до Тараса. Мабуть,
започаткувалась вона з часу перепоховання поета на Чернечiй горi, бо навiть у
першiй книзi вражень зберiгся запис молодого подружжя. "До тебе, великий поете,
до краси поезiї української принесли ми наше щасливе кохання",- записали Ольга i
Василь у 1906 роцi. Продовжується ця традицiя i сьогоднi. Молодi приходять до
могили Кобзаря i обов`язково заходять до Тарасової свiтлицi (вiдновленої у 1991
роцi).
22 травня 1991 року Канiв вiдзначав 130-у
рiчицю перепоховання Т.Г.Шевченка. Радянський Союз доживав свої останнi три
мiсяцi, тому вiдзначення цього скорботного дня виявилось першим i останнiм за
радянської влади, проте пам`ятним.
На Тарасову гору зiбрались тисячi людей,
але... могилу щiльно оточив мiлiцейський кордон у кiлька рядiв, пiдпертий
чиїмись усними секретними наказами та семiнаристи духовних семiнарiй. А над
могилою українського поета гучно лунала чужа мова: росiйська молитва звучала
через гучномовцi з пiдсилювачами протягом усього дня з ранку до вечора (через
кожну годину проповiдники змiнювали один одного). Нi представникiв української
церкви, нi школярiв, нi родичiв Шевченка, нi учасникiв походу-реквiєму "Останнiм
шляхом Кобзаря" не допустили на могилу. А полум`янi промови, слова "Заповiту",
плач бандур глушив речитатив росiйської молитви, аж поки гору не залишив
останнiй шанувальник...
вкрадено на www.kaniv.net