"ПОХОВАЙТЕ МЕНЕ В КАНЕВІ"
Головний режисер московського Малого театру свій останній притулок знайшов на березі Дніпра.
100 років тому, в 1909 році, московський журнал "Російська думка" розпочав публікацію так і не завершених мемуарів великого російського актора і режисера Олександра Ленського. Трапилося це незабаром після його смерті. Вороги і друзі з трепетом відкривали кожну нову книжку.
Таємниця останньої волі
Біля стін стародавнього Успенського собору в Каневі є могила, на камені якої вибито: "Видатний російський актор і режисер Олександр Павлович Ленський (1/Х 1847 13/Х 1908). Від Всеросійського та Українського театральних товариств. 1954 рік".
Гостям Канева, втім, як і більшості його жителів, в наші дні мало що говорить це імя. Але свого часу Ленський був надзвичайно популярний. Про нього залишили спогади десятки мемуаристів. Він дружив з Антоном Чеховим, вплинув на Костянтина Станіславського.
Головний режисер Малого театру Олександр Ленський помер у Москві. Чому ж похований у Каневі?..
Доля вела на сцену
Олександр Вервіціотті (Ленський), народився 13 (за новим стилем) жовтня 1847 року в Кишиневі, в будинку князя Павла Гагаріна. Матірю його була оперна співачка Ольга Вервіціотті, корсиканка, піддана Великобританії. Вона саме гастролювала в Одесі. Батьки не перебували у шлюбі.
Дід Ленського, князь Іван Гагарін (17711832) був у репертуарному комітеті Імператорських театрів і другим шлюбом був одружений з колишньою кріпачкою, актрисою Катериною Семеновою. У будинку Гагаріних бував Пушкін. Він подарував Семеновій екземпляр "Бориса Годунова" з автографом: "Княгині Гагаріній від Пушкіна Семеновій від автора".
Батько Олександра Павловича, князь Павло Іванович Гагарін (17981872) привіз до Одеси кріпосних акторів, організував оркестр і театр, створив театральну школу, в якій викладалися музика, драматичне мистецтво, мови, танці. Коштів не економив. При цьому всі його підприємства не були комерційними, але створювалися лише для душі і мистецтва. Він був добряк, натхненно грав на скрипці, був художник у широкому розумінні слова. Про таке явище Достоєвський сказав: "Я б звузив". Ось і його брати через суд оформили над ним, старшим в роду, опікунство. Вінчання з Ольгою Вервіціотті, за прикладом батька, що одружився з актрисою, стало неможливим. Тим часом, у різних місцевостях Росії росли три покоління дітей від трьох поколінь жінок Гагаріна.
Після смерті матері, коли батько Олександра, вже зовсім немолода людина, потрапив у злидні, семирічному хлопцеві випало жити в сімї московського актора Корнелія Полтавцева, одруженого з позашлюбною дочкою Павла Гагаріна, зведеною сестрою Олександра, актрисою Єлизаветою Макаровою. Вона колись закінчила в Одесі батьківську театральну школу. Для любителів лабіринтів історії скажемо, що її рідним братом, отже, і єдинокровним братом Олександра, був російський філософ, автор "Філософії спільної справи", Микола Федорович Федоров (18281903), якого в сімї Полтавцевих звали Миколою Павловичем. Офіційне прізвище і по батькові Федоров одержав по імені хрещеного.
Полтавцев був успішним актором, безбідним. Але Олександр Вервіціотті в його будинку жив, "як сирота без роду і племені". У 18 років Олександр Павлович вирішив змінити долю і відправився з Москви до Володимира, до іншої своєї єдинокровної сестри, законної дочки князя Гагаріна, Зінаїди Павлівни, яка була одружена з підполковником Йосипом Тришатним, що служив у ту пору на Кавказі. Тут він одержав найкращий прийом, і вже через декілька днів Олександр Вервіціотті розїжджав по Володимиру у санях паном, у гарній шубі.
У Володимирі здійснилася Олександрова мрія, його прийняли в театральну трупу.
Перший з перших
Театральне імя Ленський Олександр взяв не напряму з пушкінського "Онєгіна", а ніби через ланку імя прийнято на честь драматурга-водевіліста Дмитра Ленського (Воробйова, 18051860), який, приховуючи в юності від батьків свою присутність в театральному світі, узяв імя убитого в романі поета. В якомусь його водевілі, а було їх у Дмитра Ленського сотні, і дебютував Олександр Павлович. Театральний псевдонім з часом став і офіційним його прізвищем.
Олександр Ленський 10 років працював у провінційних театрах, де і здобув собі славу гарного артиста, а в 1876-му його запросили до Москви, в імператорський Малий театр.
Ленський зіграв сотні різнопланових ролей, серед яких Ромео, Гамлет, Дон Жуан, Фауст, Фігаро, Отелло, Річард, Чацький, Глумов, Паратов. Гастролюючи в Києві в 18781879 роках, він узяв там участь у створенні театрального товариства.
Збереглася розповідь про останній вихід Ленського на сцену. Він грав у дуеті з Єрмоловою, роль була майже без слів. Він слухав. Але як Ленський слухав! Один глухонімий глядач плакав, невідривно спостерігаючи за його обличчям, на якому відображалося вимовлене Єрмоловою.
У своїх шуканнях задля створення режисерського театру (традиційним був акторський) Ленський ішов попереду Станіславського і Немировича-Данченка, але не володів їхніми ресурсами, їхньою свободою. У якийсь момент Ленський, якого в 1907 році начальство і артисти умовили стати головним режисером Малого театру, виявився явно між молотом і ковадлом. Проти нього ополчилися всі. Урядовці та його колишні учні обєдналися, влаштували цькування. Актори шукали собі гарних ролей, писали скарги, звинувачуючи Ленського, що він робить з артистів маріонеток, перетворюючи Малий на Художній.
За великим рахунком, конфлікт у Малому це відгомін всеосяжної революційної катастрофи, що насувається. Хіба лише в театрі люди, піддавшись спокусі, забажали провідних ролей?..
Коли Ленський зрозумів, що з театру пішло святе ставлення до мистецтва, він написав заяву про звільнення.
І всім стало страшно.
Вище театральне начальство запропонувало Ленському надзвичайно вигідні умови: шість тисяч на рік (суму величезну) та інші блага. Учні написали лист, запевняючи його в своїй любові. Від усього відмахнувся. Він уже побачив націлені на нього очі зради, пику зради. Ленський все зрозумів. Він просто взяв і помер.
На Брянський вокзал (з 1934 року Київський) попрощатися з Ленським прийшли Станіславський, Немирович-Данченко, трупа Художнього театру; там була відслужена заупокійна церковна служба літія. Поховали Ленського, як він і просив, у його маєтку під Каневом, на кладовищі в селі Селище, пізніше затопленому при будівництві ГЕС. Ленський заповів, щоб на його могилу вінків не клали...
"Майже через півстоліття, в 1955 році, розповідає в своїх мемуарах актриса Наталія Бельовцева (18951974), яка знала Ленського з девятирічного віку, я була у відрядженні в місті Канів на перепохованні праху Олександра Павловича. В цьому чарівному куточку України Ленський проводив відпустку в останні роки свого життя... Наша делегація представники ВТО і я від Малого театру повинна була бути присутньою на процесі перепоховання. Могила Олександра Павловича на березі ріки була сильно розмита. Переклавши останки в нову труну, ми перенесли її до Канева, де нині в центрі міста, в парку на високому березі Дніпра, стоїть памятник прославленому діячу Малого театру. Перш ніж залишити Канів, ми ще раз відвідали маєток Ленського, оглянули будинок і створені артистом малюнки, скульптуру. В цих роботах одиночних і групових фігурках, в замальовках навколишньої природи, в ескізах костюмів, декорацій, гриму відчувався не тільки талант, але і знання епох, стилів, уміння знайти характер людини. По будинку і маєтку нас водив колишній садівник Ленського, старезний дід, що прожив тут усе своє життя. Він з великою любовю згадував свого господаря, багато про нього розказував і підкреслив, що незадовго до смерті Олександр Павлович з тяжким відчуттям залишав свій улюблений куток, виїжджаючи до Москви. "Жив би тут, так, може, і не помер би так рано", сказав він скрушно. Ми виїхали з Канева з оновленою тугою і пошаною до "першого з перших", як називали Ленського його товариші по театру".
Олег Слєпинін
Вкрадено на www.pres-centr.ck.ua