ІСТОРІЯ КАНЕВА

КОЗАЦЬКА ФОРТЕЦЯ

Лiтописна iсторiя Канева окреслена часом вiд 1144 року до 1195. Проте, саме цi уривчатi прямi чи опосередкованi вiдомостi дуже важливi для з'ясування ролi, яку вiдiгравало мiсто в iсторiї тогочасної держави. Першу писемну згадку про Канiв маємо у Печерському Патерику. В ньому iде мова про приїзд iконописцiв з Константинополя в Київ. Вказується, що було це "во дни благоверного князя Всеволода Ярославича, при преподобном игумене Никоне". Никон був iгуменом вiд смертi свого попередника Феодосiя у 1074 роцi до своєї смертi у 1088-у, а майстри були запрошенi ним для виконання робiт у головнiй монастирськiй святинi - Успенському соборi. По дорозi до Києва вони " приидохом в Канев в лодиях". Iгуменство Никона (1077 - 1088 рр.) i велике княжiння Всеволода Ярославича збiгаються, починаючи з 1077/78 по 1088 рр. Отже, iконописцi вiдвiдали Київ у цей промiжок часу, i Канiв тодi вже iснував. Але Патерик дае можливiсть визначити ще бiльш конкретну дату. На запитання: "А кто рядился с вами?" iконописцi називають Антонiя (пом. 1772/73 рр.) та Феодосiя (пом. 1074 р.), якi "отошли... из этого мира" десять рокiв потому. Отже, можна припустити, що описувана подiя вiдбулася у 1084 чи 1085 р. Це дає можливiсть вважати, що до 80-х рокiв ХI ст. Канiв уже був вiдомим населеним пунктом - фортецею на пiвденному кордонi Київськоi Русi, а його виникнення вiднести до 1032 р. - часу будiвництва Ярославом Володимировичем (Мудрим) Пороської оборонної лiнiї. За часiв князювання Ярослава Мудрого Канiв, як i Вишгород, Бiлгород, Василькiв входив у кiльце укрiплень навколо Києва. Скорiше за все Канiв як фортеця контролював i броди по Днiпру, i нижню течiю Росi з гирлом - традицiйну переправу для кочовикiв, замiнивши в стратегiчному планi зруйнований Родень.
Лише через пiвстолiття до лiтописних зведень потрапить звiстка про будiвництво у Каневi в 1144 роцi великим київським князем Всеволодом Ольговичем Георгiївського собору. Деякi списки лiтописiв додають, що церква була кам'яна. На початку ХХ ст. канiвський Успенський (Георгiївський) собор був обстежений професорами П.Лашкарьовим i В.Завитневичем, якi пiдтвердили солiдний вiк цiєї iсторичної пам'ятки, що за своею композицiєю, будiвельною технiкою, елементами декора була храмом нового напряму в київськiй архiтектурi. Самий факт спорудження Георгiївської церкви безпосередньо великим князем київським, очевидно, викликав i змiну статута мiстафортецi- воно стало удiльним центром київського князiвства.
У 1149 р. (23 серпня) Канiв згадується як один з пунктiв переправи пiд час втечi київського князя Iзяслава Мстиславича вiд Юрiя Володимировича (Долгорукого): "Изяслав же перебреде на Канев толико сам третии и игде г Киеву". В тому ж роцi, завоювавши Київ, князь Юрiй Долгорукий "посади Глеба (сина свого) в Канове", а в наступному (1150 р.) в Києвi утвердився Iзяслав Мстиславич, який також вiдразу "посла сына своего Мстислав в Канев, веля ему оттоле Переяславля добыти".
У Никонiвському лiтописi пiд 1152 р. згадуються "Печенеги Каневскиа" як союзники великого князя київського Iзяслава Мстиславича. Очевидно, тут йдеться про ту групу печенiгiв, з якою канiвський князь Мстислав Iзяславич у 1150 р. йшов на Переяслав: "он же шед сослася с Трубиемь, призывая его к себе". Цi печенiги канiвськi- "свои поганые"- входили до так званого союзу Чорних клобукiв, якi були васалами руських князiв.
У наступнi роки лiтописи часто згадують Канiв у зв'язку iз змiною князiв на Русi, яка вiдбувалася iнодi з калейдоскопiчною швидкiстю. Але кожен з них, враховуючи важливiсть Канiвської фортецi, як стратегiчного пункту на порубiжних землях, вважав за потрiбне направляти сюди своїх синiв, зятiв чи посадникiв. Так, у лiтописi за 1154 рiк є згадка про єпiскопа канiвського Дем'яна, який, очевидно, користувався авторитетом не лише як церковний дiяч, а й як дипломат. Саме йому доручили кияни запросити на київський престол чернiгiвського князя Iзяслава Давидовича. В iсторiї Русi посередницька дiяльнiсть церковних iєрархiв не була рiдкiстю. На запитання Юрiя Долгорукого про право на київське княжiння Iзяслав Давидович вiдповiдає: "яз убо не сам добивался Киева, но с челобитием послаша ко мне Кияне Демьана епископа Каниевского". На жаль про iснування Канiвської єпископiї свiдчить лише ця лiтописна звiстка. Тому неможливо точно визначити нi час утворення цiєї єпархiї, нi причин, що викликали її появу. Щоправда, є припущення, що Юр'ївська єпархiя включала до себе Канiв як єпископську резиденцiю, тому i єпископ називався канiвським, але iснує думка i про окрему Канiвську єпархiю. Та як би то не було, участь Дем'яна канiвського у полiтичних подiях 1154 року зайвий раз свiдчить не лише про його авторитет, а й про недругорядне значення єпископiї Канiвської, та й самого Канева. Тож не дивно, що надалi на сторiнках лiтописiв це мiсто згадується, переважно, у зв'язку з нападами на землi Русi войовничих кочовикiв i стає офiцiйним мiсцем проведення переговорiв їх послiв з руськими князями.
Двiчi у 1155 р. великий князь київський Юрiй Долгорукий зустрiчався з половцями бiля Канева для з'ясуваня русько- половецьких вiдносин, а також для розбору претензiй половцiв до берендеїв - союзникiв руських князiв. Дещо пiзнiше, в 1158 р. (за iншими джерелами- 1157 р.) вже великий князь київський Iзяслав Давидович "иде к Каневу на снем с Половци, и ту створи с ним мир и възратися Киеву".
Приблизно в той же час- 1154 р.- Канiв пiд назвами Кано i Кiнiов з'являеться на картi, складенiй арабом Iдрiсi (1099 - 1166 рр.) для нормандського короля Рожера II, який володiв Сицiлiєю. Рiзноманiтнiсть джерел, якими користувався Iдрiсi, спричинила рiзнi трактовки назви Канева на картi. Слiд зазначити, що мiсто могло потрапити на цю карту лише як один з пунктiв транзиту на вiдомому торговому шляху "з варяг у греки", тобто з Києва в Константинополь. Вiйськовi пiдроздiли руських князiв, що зосереджувалися у Каневi, постiйно слiдкували за безпекою судноплавства на цьому торговому шляху. Тривалий час вiйсько стояло бiля Канева, чекаючи пiдходу торгових човнiв, а далi, вже пiд надiйною охороною, iноземнi купцi спокiйно везли свої товари до Києва. Ось як оповiдає про це лiтописець: "и стояша оу Канева долго веремя дондоже взиде Гречник и Залозник, и отоле възратишася во свояси". "Гречним" називався водний шлях з Вiзантiї, а "Залозним"- сухопутне вiдгалуження "Гречника" (бо йшов "за лози"- вербоволозовий лiс обабiч рiчки Самари бiля устя її лiвої притоки- Вовчої), а Днiпровський вiдрiзок шляху називався "Солоним". Всi цi торговi шляхи перетиналися бiля Канева, тому "Грецьким" городом називалась i центральна частина мiста, бо саме тут зупинялись схiднi купцi, що прямували до Києва. За свiдченням руських лiтописiв можна говорити про Канiв як про крайнє пiвденне прикордонне мiсто у Середньому Поднiпров'ї, куди прибували купецькi каравани i посли з давньоруського Олiшшя- своєрiдних полiтичних i торгових ворiт на нижньому Днiпрi. Саме це пiдтверджує Iдрiсi, коли пише: "От Алеска (Олiшшя), красивого города в устье Днепра, до города Кано считают 4 дня". Тому очевидно, що Канiв був не тiльки транзитним пунктом на шляху "з варяг у греки", а й великою перевалочною базою на Середньому Днiпрi.

У кiнцi ХII ст. в результатi конфлiкту мiж кiлькома удiльними князями ("бе межи ими распря велика и речи и хотеша межи собою на рать") Канiв разом з Торчеськом, Треполем, Корсунем та Богуславлем перейшов вiд волинського князя Романа Мстиславича до суздальського Всеволода, який негайно послав туди "посадникы своя".     Пiд час битви на Калцi в 1223 роцi вiдбулася перша сутичка руських дружин i монголо- татарських орд. Тисячi руських воїнiв, десятки князiв наклали головою на полi бою або потрапили у полон. Серед загиблих був i князь Святослав Канiвський (Коневський). Якщо вважати, що лiтописи точно передали цей факт, то, очевидно, до кiнця ХII або на початку ХIII ст. Канiв знову стає удiльним князiвським мiстом (у цiй писемнiй звiстцi князь вперше називається "канiвський"). Наведене повiдомлення про Канiв- останне до навали хана Батия.
Як бачимо, давнi писемнi джерела дають вiдповiдi на безлiч запитань стосовно життя лiтописного Канева, крiм найголовнiшого. В жодному випадку не згадується про мiсце розташування Канева. З'ясувати це можна було лише шляхом розкопок.
У дореволюцiйнiй археологiчнiй лiтературi не раз згадувалось, що на територiї сучасного мiста є городище Х- ХIII ст., розташоване на горi Московцi з залишками оборонних споруд, але цi вiдомостi, на жаль, не привернули уваги археологiв аж до закiнчення другої свiтової вiйни.
Тiльки у 1945 роцi площа цього городища була ретельно обстежена експедицiєю IА АН СРСР, а протягом трьох рокiв (з 1947 по 1949)тут проводились невеликi розкопки силами спiльної експедицiї IА АН України та кафедри археологiї Київського держунiверситету. Цi роботи допомогли до деякої мiри з'ясувати питання про час i умови виникнення Канева, а також переконатися, що саме з Московки почалась розбудова майбутнього мiста.
Городище Московка знаходиться у мальовничiй мiсцевостi- на високому правому березi Днiпра у схiднiй частинi мiста. Його оточують глибокi яри з крутими схилами, i роблять майже неприступною природною фортецею. Збереглося воно не повнiстю. Яри i глибокi провалля зруйнували його бiльшу частину. На сьогоднi вiд колишнiх земляних укрiплень залишились лише рiв, шириною подекуди до 18 м, що тягнеться зi сходу на захiд на значну вiдстань, та рештки валу, що зберiгся значно гiрше. Цими штучними земляними спорудами була оперезана найбiльш вразлива частина городища з напiльного боку.
Складалося городище з двох частин: центральної - дитинця - з церквами та найважливiшими мiськими будiвлями i прилеглого до нього посаду, де була базарна площа, а також оселi ремiсничого та торговельного населення мiста. Небезпека примушувала людей тулитись якнайближче до укрiплень, тому мiста швидко обростали передмiстями, околицями. Це i був окольний град, або посад, оточений ровом i валом. А коли пiд час навали чи облоги несила було стримати ворога на цiй першiй лiнiї оборони, то захисники мiста вiдступали за мури дитинця. Дитинець мав порiвняно невеликi розмiри, а посад охоплював близько 3 га землi на плато i схилах.
Основнi розкопки проводились в схiднiй частинi дитинця, де було дослiджено понад 400 кв. м культурного шару. Пiд час розкопок виявлено залишки трьох наземних глинобитних та кiлькох кам'яних будiвель, кiлька поховань та велику кiлькiсть знахiдок часiв Киiвськоi Русi, серед яких фрагменти кружальних горщикiв та глечикiв з лiнiйним орнаментом. За формою вiнець цей посуд датуеться ХI- ХIII ст.
На дитинцi не виявлено жодного виробничого комплексу, а також нiяких сiльськогосподарських знарядь. Це свiдчить про те, що на територiї дитинця жили, очевидно, лише вищi верстви тогочасного суспiльства: сам князь чи його намiсник зi своєю дружиною та челяддю.
Пiд час розкопок було з'ясовано, що городище на Московцi виникло не на пустому мiсцi, а на основi бiльш давнiх поселень: трипiльської культури (III тис. до н. е.), епохи бронзи (II тис. до н. е.) та зарубинецької культури (I тис. до н. е.), а бiля гори було кiлька ранньослов'янських селищ VII- IХ ст. Можливо згодом, у Х-ХI столiттях шляхом їх об'єднання i утворилось городище на Московцi, що одержало назву Канiв.
Матерiали розкопок повнiстю пiдтвердили свiдчення лiтописцiв, що мiсто це розвивалося впродовж кiлькох столiть, доки майже в серединi ХIII ст. не загинуло вiд жахливої пожежi. За лiтописами на цей перiод припадає навала на Русь татаро- монгольських орд на чолi з ханом Батиєм. На руїни i попiл перетворили ординцi квiтучi колись мiста i села. Натиску ворогiв не витримав i Канiв. Проте краса мiста вразила навiть завойовникiв i воно поступово вiдродилося, як Фенiкс з попелу, але бiльш як на сто рокiв Канiв став резиденцiею ханських намiсникiв- баскакiв (про що згадує iсторик В.М.Татищев у працi "Лексикон Российской исторической, географической, политической и гражданской").
Дуже короткi, але цiкавi свiдчення повiдомляє про Канiв ватиканський посол у листi до монгольського хана Джiованнi дель Плано Карпiнi в 1246 роцi. Вiн писав: "4 лютого ми на конях тисячника i з провiдниками спiшно направилися з Києва до iнших варварських народiв. Ми прибули до якогось поселення на iм'я Канов, яке було пiд безпосередньою владою Татар. Начальник же поселення дав нам коней i провiдникiв до iншого поселення". Отже, монголо-татарська навала не пощадила i Канева- з укрiпленого мiста Київського князiвства вiн перетворився у звичайне "поселення", мiсце змiни коней i вiдпочинку для рiзних посольств i гiнцiв.
Страшною була ця навала, але не єдиною. Впродовж столiть Канiвська фортеця стримувала численi напади войовничих степовикiв. Шар попелу, перепалена до скловидної маси земля та пощерблена зброя свiдчать про їх кiлькiсть i жорстокiсть. У лiтописах згадується про 46 великих навал, не рахуючи iнших, менш значних нападiв, а Канiвщина знаходилась на розпуттi сумнозвiсного Чорного шляху, яким ординцi йшли в глибиннi райони України, Литви, Польщi. Боротьба з татро- монгольськими та золотоординськими загарбниками тривала ще 250 рокiв...
У першiй третинi ХIV ст. Канiв поряд з iншими київськими "пригородками" був завойований великим князем литовським Гедимiном пiд час його походу на українськi землi. Очевидно, з цього часу Канiв знову набуває функцiй укрiпленого прикордонного пункту, але тепер уже в складi Великого князiвства Литовського. Вiдновлюється i торгове значення Канева.
У ХIII- ХIV ст. поряд з рiчковими iснували вже (i згодом взяли перевагу) сухопутнi торговi шляхи. Головним з них був кримсько-днiпровський, на Перекоп. В першiй половинi ХIV ст. шлях цей звався "дорога стародавная", "звыклая з давныхъ з вечныхъ часовъ". Проходила вона через Канiв, Київ, Черкаси. По ньому через землi Канiвщини до пiвнiчних i захiдних країн йшли товари з Аравiї, Iндiї, Сiрiї, Туреччини. На Днiпрi бiля Канева, як i ранiше, була переправа купецьких караванiв, а литовськi князi, що управляли тутешнiми землями, збирали з купцiв данину. Надання човнiв i провiдникiв до караванiв приїжджим купцям у Каневi було привiлеєм мiщан: "наймают ся подъ нихъ с чолънами мещане тутошные тяглие, а землянъскимъ ани жадъенымъ инымъ найматися не вольно".
Князь Вiтовт збудував у Каневi великi складськi примiщення i митницю. Але iнодi купцi, що хотiли обминути мiсця сплати мита не йшли дорогами "звиклими й утертими", а обирали рiжнi манiвцi, на яких потрапляли до рук грабiжникiв. Пограбованi купцi визнавали, що "уежджаючи отъ мытъ замъековъ е. милости и опустивши тую звычную дорогу, пошли есьмо зъ местца съ Перекопа не дорогою, а черезъ поля яловые, где николи купъцы, предкове наши, ани мы сами не хоживали". Якщо ж вони обминали Канiв i Черкаси, то уряд не приймав на себе нiякої вiдповiдальностi за цiлiсть караванiв. Як пише М.Грушевський "рух на цiй дорозi був досить значний, навiть пiсля татарських спустошень кiнця ХV ст., а перед тим ще бiльший, i вона мала дiйсно значення головної артерiї для цiлого Поднiпров'я".
У 1362 роцi на Синiй Водi вiдбулася битва мiж великим князем литовським Ольгердом i татарськими ордами, що кочували у пiвденноруських степах. У зв'язку з цiєю подiєю згадується i Канiв. "А гды пришли до Синей Воды, минувши Канев и Черкасы, указалася им в полю великая орда..." Можна припустити, що пiсля перемоги великого князя литовського Ольгерда над кочовиками пiвденна Київщина, в тому числi i Канiв, остаточно увiйшла до складу Литовського князiвства.
В 1394 роцi Київське князiвство перейшло до Скиргайла Ольгердовича. Оволодiвши Києвом, князь Скиргайло "тягнул з войском под Канев, под Черкасы и под Звенигород замки, которых Володимер не хотел пустити ни Витолтови, а ни Скиргайлови, але их Скиргайло силою воєеною опановал".
Стає очевидним, що до кiнця ХIV ст. Канiв входить до системи оборони Великого князiвства Литовського. Це пiдтверджує i джерело кiнця ХIV ст. "А се имена градом всем Русскым, далним и ближним", де Канiв згадується в роздiлi "А се грады Киевские" та й литовськi хронiки пiдкреслюють, що Канiв"пригородок" київський, володiння литовських князiв. Дослiдники згадують про Канiв як мiсце знаходження деяких союзних Литвi ординських ханiв, зокрема, хана Тохтамиша.
На початку ХV ст. на так званiй Днiпровiй горi у Каневi споруджено було королiвський замок. Вiн стояв на тому мiсцi, де пiзнiше були "присутственные места"- мiська Управа, казначейство, полiцейська управа, суд i в'язниця. До мiста вiд замку вела лише вузька стежка.
У стратегiчному вiдношеннi замок займав досить вигiдну позицiю. З одного боку вiн був оточений земляним валом i глибоким ровом та високою стiною, а з iнших- проваллям i подвiйним рядом частоколу.
Стiни його, що складалися з 26 городен (зрубiв iз колод шириною до 6 м, заповнених землею), утворювали продовгуватий прямокутник довжиною до 40 сажень (приблизно 80 м) i шириною до 20 сажень (приблизно 40 м). Iз зовнiшнього боку для захисту вiд вогню стiни замку були обмазанi товстим шаром глини. Одна з вулиць сучасного мiста i досi зберегла старовинну назву Пiдстiнок.
Замок мав шiсть веж (на рогах та у найбiльш вразливих мiсцях). Над вежами був дах, а над городнями - помости i навiси. Городнi служили водночас i житловими та складськими примiщеннями. В баштах i на помостах знаходились гармати та iншi засоби захисту: камiння, колоди, смола, бочки з водою для тушiння пожежi. Гармати цiєї фортецi, нацiленi на Днiпро, тримали пiд загрозою обстрiлу всю навколишню мiсцевiсть. В баштах i на стiнах, крiм гармат, була й iнша вогнепальна зброя: 1 дiл (гармата великого калiбру), 2 дiльцi (ядро такої гармати було величиною з куряче яйце), 3 серпантини (калiбр близько 11 см), 3 гакiвницi (ручна зброя типу пищалiв) та 20 аркебузiв (важка ручна вогнепальна зброя, попередник мушкета).
В замку мiстився будинок старости, пушкарська хата, церква, кладовi, пороховий льох та iншi службовi будiвлi. Посеред замку височiла ще одна вiйськова споруда- так звана Витольдова баня.
В'їжджали в замок через єдинi замковi ворота з пiдйомним ланцюговим мостом. Замковi ворота являли собою башту з пiдземеллям, у яке саджали за всяку провину перед "ясновельможним панством".
Таємнi пiдземнi ходи вели до озера Лимарки i до Днiпра, щоб в разi облоги гарнiзон мав змогу постачатись водою, а ще кiлька таких же ходiв виходили у вiддалених глухих ярах.
Гарнiзон замку складався з декiлькох десяткiв бояр та замкових слуг. Крiм того, начальник фортецi у разi необхiдностi мiг розраховувати ще й на допомогу польської, литовської та украiнської шляхти, яка володiла селами Канiвського старостату. До того ж канiвський староста та його урядовцi збирали з населення податi та змушували вiдбувати певнi повинностi. З кожного диму (двору) князiвськi слуги брали по 7 грошей податку, за пасiку- 12 грошей, за полювання на бобрiв- половину здобичi, а з рибалок- третину улову. Населення мiста мусило ремонтувати замок, утримувати варту "для охорони ворiт", "кiнно й оружно" ставати на ворога, давати пiдводи для чиновникiв старости i утримувати останнiх.
Монопольним правом старости було також шинкування медом- найпопулярнiшим напоєм до розповсюдження горiлки. Варити мед мiг кожен господар, але вивозити його за межi волостей було заборонено, щоб у кожнiй корчмi меду було достатком i не дорого. Купував мед сталою цiною сам староста i не дозволяв бiльше нiкому торгувати медом. Протестом проти численних податкiв i окатоличення стали втечi селян у пiвденнi малозаселенi райони.
Переселенцi йшли в степ озброєними ватагами, закладали там сезоннi поселення, що звались "уходами", а на зиму повертались додому- у Канiв, Черкаси та iншi мiста. "Уходи" були приписанi до Канiвського, Черкаського та iнших староств. Так, до Канева була приписана вся полуднева Київщина, а переселенцi обороняли не лише свої оселi, але й "уходи", куди вони ходили на промисел. Повертаючись додому, вони сплачували старостi 1/10 частину свого заробiтку, тому самi старости дбали про те, щоб охороняти "уходи".
Це викликало незадоволення феодалiв, iз маєткiв яких тiкали селяни. Феодали звертались до короля польського i великого князя литовського зi скаргами i вимагали заборонити приймати селян- втiкачiв, де б то не було. Таке наполягання знайшло вiдображення у "Судебнику" Казимiра IV (1468 р.), куди була вмiщена спецiальна стаття, яка передбачала максимальне покарання тим, хто сприяв утiкачам: "А который будеть люди выводити, особенно челядь невольную, хватать с челядью того на шибеницю".
Але втiкачi мало зважали на загрози. Осiдаючи на нових землях, вони вважали себе вiльними i незалежними i називались козаками. Поява козакiв на Канiвщинi значно пожвавила життя краю. Козаки розорювали цiлиннi землi, ростили сади, заводили пасiки, ходили на лови, збирали руду на берегах i болотах, варили крицю, селiтру, кували зброю, розвивали ремесла, вели жваву торгiвлю з багатьма мicтами: продавали мед, вiск, шкiри, хутра, рибу, сало.
Але неспокiйним було козацьке життя, бо кожного дня, кожної години можна було чекати зухвалого нападу ворогiв. Литва не здатна була захистити пiвденнi кордони захоплених українських земель вiд набiгiв татар та туркiв, а тому козаки змушенi були самi й оборонятися вiд усiх зовнiшнiх ворогiв. З цiєю метою, вирушаючи в Дике поле, вони обирали своїми ватажками, або, як їх ще називали, отаманами, найбiльш досвiдчених, смiливих i винахiдливих. Пiд час таких тривалих сезонних виходiв в глиб степу у переселенцiв з'явились першi елементи органiзацiї, а їх мiцнi селянськi господарства поневолi стали ще й вiйськовими укрiпленнями- сiчами. З часом для багатьох козакування стало постiйним заняттям. З року в рiк кiлькiсть козакiв зростала. "Де байрак- там i козак",- говорила народна приказка.
Королiвських старост на порубiжних землях непокоiло, як швидко зростає кiлькiсть озброєних незалежних козакiв, котрi часто виявляли неповагу до влади. Однак, вони бачили в козаках iдеальних оборонцiв кордонiв вiд татарських набiгiв, що було для старост найобтяжливiшим обов'язком. I поступово старости почали активно мобiлiзувувати козакiв не лише для охорони кордонiв, але й для нападiв на туркiв i татар.
Козаки спускалися на човнах- чайках вниз по Днiпру в Чорне море, зненацька нападали на турецькi фортецi i галери, визволяли землякiв з важкої неволi.
Близько 1503 року Сигiзмунд I доручив оборону Черкаського та Канiвського замкiв литовському воєводi Євстахiю (Остапу?) Дашкевичу, який негайно розпочав роботи по вiдновленню Канiвського замку. За даними архiву ПiвденноЗахiдноi Росii на цих роботах на початку ХVI ст. крiм землекопiв та iнших працiвникiв було зайнято ще й 500 майстрiв по дереву. Дерево для укрiплень доставлялось плотами з верхiв'я Днiпра. Про добре укрiплений на той час королiвський замок у Каневi згадує у "Люстрацiї (описi) Канiвського та Черкаського замкiв" i довiрена особа польського короля Сигiзмунда I Михайло Литвин, який проводив iнспекцiйний огляд вiйськових укрiплень вiд Смоленська до Очакова.
Згодом Є.Дашкевич став канiвським та черкаським старостою i обiймав цю посаду понад 20 рокiв (з 1514 до 1535 року). Керуючи цими мiстами, вiн зiбрав тут таку силу козакiв, що обидва мiста надовго стали осередком усього козацтва.
Як гетьман канiвських козакiв, вiдомий визначною хоробрiстю i хитрiстю, Дашкевич здiйснив ряд вдалих походiв проти турок i татар.
Ще в 1527 роцi литовський уряд одержав офiцiйну скаргу вiд хана Сагiб-Герея на те, що канiвськi козаки захоплюють землi за днiпровськими порогами i хазяйнують бiля самiсiньких татарських кочовищ. А в 1528 роцi тi ж козаки взяли участь у походi на Очакiв. В цьому походi вони тричi розбили татар, захопили 500 коней i 30.000 голiв худоби.
У 1535 роцi Дашкевич помер у Черкасах, а з призначенням канiвськочеркаським старостою намiсника литовського уряду Василя Тишкевича становище канiвчан значно погiршилося. Вiн методично посилював утиски, збiльшував податки, як грошовi, так i натуральнi, ввiв замкову службу, заборонив виїжджати на уходи, промисли, полювання. У вiдповiдь, в 1536 роцi мешканцi Канева i Черкас, обуренi посиленням гнiту i здирствами, пiдняли повстання, вигнали Тишкевича i урядовцiв i створили своє самоврядування.
Для придушення повстання литовський уряд направив з Києва на Черкаси каральний загiн. Отримавши вiдсiч в Черкасах, цей загiн вимушений був вiдiйти до Канева, а частина вiйська повернулася в Київ за гарматами. Мешканцi Канева впустили жовнiрiв в своє мiсто, а вночi повсталi козаки i селяни пiд керiвництвом вiйта К.Бродовича та мiщанина М.Зiнкевича напали на них i вщент розбили, захопивши чимало зброї та боєприпасiв.
Побоюючись поширення народного руху, уряд змушений був оголосити амнiстiю повсталим, але на придушення повстання з Литви спорядили новi вiйськовi загони, якi жорстоко розправились з канiвчанами. Уряд призначив нового старосту- Михайла Вишневецького.
Вишневецький намагається повернути козакiв з уходiв до волостi, звернувшись до них у 1540 роцi з грамотою, у якiй обiцяв не вчиняти нiяких визискiв за те, що вони втекли у степ. Однак, грамота ця залишилася без вiдповiдi. Натомiсть, кiлькiсть втiкачiв з канiвських земель невпинно зростає, бо репресiї посилюються i повертатись з уходiв стає все бiльш небезпечно.
У 1545 роцi в листi великому князю литовському кримський хан повiдомляв, що велика кiлькiсть козакiв "вышедши из Черкас, и з Киева, и с Канева... громили корованы купцов турецких и перекопских". Але ситуацiя вийшла з пiд контролю Литви, а тому вiдповiсти на скаргу хана було нiчого.
Козацтво вже фактично згуртувалось у збройну силу, автономну у вiдношеннi до уряду. Перепис 1552 року фiксує навколо Канева невеликi козацькi хутори, а у 1553- 1554 роках новий Канiвський староста Дмитро Iванович Вишневецький зiбрав цi розрiзненi ватаги канiвських та черкаських козакiв i отаборився на вiддаленому i вдало захищеному островi Хортицi, де всупереч волi короля Сигiзмунда II Августа збудував стратегiчний форт, що став заслоном України вiд татар i увiйшов в iсторiю пiд назвою Запорiзької Сiчi. Першим i найчисельнiшим з 38 куренiв Сiчi, заснованих у ХVI ст. на пониззi Днiпра був Канiвський курiнь, а сам Вишневецький, ставши отаманом, одержав iм'я Байда.
В його, оспiваному в народних думах життi, сповненому пригод i овiяному славою, важко вiдрiзнити правду вiд численних легенд. Пiд час походу у Молдавiю Дмитро Вишневецький був пiдступно захоплений у полон i виданий туркам. За вiдмову служити султану вiн був скинутий з високої башти на крюки, вробленi в стiну. На крюку вiн висiв три днi i був убитий турками стрiлою за те, що неперестаючи "гудив їх вiру".
Пiсля того, як на Люблiнському сеймi 1569 року Литва i Польща фактично злились в єдину державу- Рiч Посполиту, Канiв переходить у володiння польських магнатiв. Шляхта посилила утиски мiсцевого населення, а це викликало нову хвилю непокори i втеч. В 1576 роцi король Баторiй видав у Торнi унiверсал, в якому називає канiвськi землi своїми власними i забороняє воєводам, каштелянам i старостам привласнювати їх i притiсняти мешканцiв.
У тому ж роцi на Сiчi Богдан Ружинський розпочав свое гетьманство з реформування вiйськовоi органiзацii козакiв. Вiн заснував полки за назвами мiст, де вони утворювались. Серед перших створено було i Канiвський полк, а сам Канiв поступово стає своерiдною козацькою святинею.
Сюди поверталися доживати вiку лiтнi сiчовики, що вже не могли брати участi у походах. В серединi ХVI столiття вони заснували тут Канiвський православний чоловiчий монастир, вiд чого збереглася i назва сучасної околицi мiстаМонастирок, а оскiльки називали монахiв ченцями або чернецями, то й гору, на якiй вони оселялися, назвали Чернечою.
В цьому монастирi знаходили останнiй притулок опальнi козацькi ватажки. Сюди, у 1578 роцi перевезли козаки останки уславленого гетьмана Iвана Пiдкови, виданого зрадниками i страченого у Львовi. Козаки викрали обезглавлене тiло гетьмана i поховали у Каневi, про що згадує Д.Зубрiцький у "Хронiцi мiста Львова" 1884 року. У народних думах та козацьких пiснях Iван Пiдкова вiдомий як Серп'яга, а тому шлях, яким везли обезглавленого Пiдкову зi Львова до Канева в народi назвали Серп'яжим шляхом або трактом.
У Каневi поховано ще одного козацького гетьмана- Якова Шаха. В iсторiю цi гетьмани увiйшли як побратими. Вперше в iсторiї козацтва виявилось водночас два гетьмани: на Сiчi- Шах, а на Українi- Пiдкова. (Пiзнiше таке буде не раз. Будуть також гетьмани Правобережної i Лiвобережної України.) Вони уславили свої iмена спiльними походами на Молдавiю, Туреччину, Польщу, про що згадуєься у хронiцi Iоахима Бельського 1577 року. Пiсля загибелi Пiдкови Шах став гетьманом усiєї України i вирiшив помститися за товариша i побратима. Вiн зi своїм вiйськом вступив у Бухарест i поставив вимогу видати йому винуватцiв змови проти Пiдкови. В разi вiдмови вiн обiцяв спалити мiсто i перетворити його на руїни. Йому видали боярина i 17 управителiв. Козаки вiдрубали їм ноги, вiдрiзали вуха, а потiм повiсили i написали: "Так карають вiроломцiв за невинно пролиту християнську кров".
На вимогу Стефана Баторiя Шаха позбавили гетьманського чину i у 1582 роцi зiслали у Канiвський монастир. Тут вiн став ченцем i закiнчив життя бiля могили свого друга i попередника- Пiдкови.
Багато яскравих сторiнок в iсторiї Запорiзької Сiчi пов'язано з iменем ще одного козацького ватажка - Самiйла Кiшки. Народився вiн у Каневi в сiм'ї козака. За надзвичайнi воєннi здiбностi i небачену хоробрiсть козаки обрали його спочатку кошовим отаманом, а згодом i гетьманом.
Молодий гетьман взявся за розбудову козацького флоту. За його гетьманства починаються знаменитi чорноморськi походи Вiйська Запорiзького. Зi своїми бойовими побратимами Кiшка не раз громив Кафу, Синоп, Трапезунд i, навiть, як жартома казали козаки, "обкурював мушкетним димом Цареград". Саме українськi козаки пiд керiвництвом Самiйла Кiшки вперше у свiтовiй iсторiї змайстрували i застосували у морських боях праобрази майбутнiх пiдводних човнiв. Вони видовбували їх з колод, вставляли полi стебла очерету, щоб надходило повiтря, i, завдяки такому винаходу, могли непомiтно пiдкрадатись впритул до турецьких галер.
В бою поблизу Гезлева (тепер Евпаторiя) Самiйло Кiшка потрапив у полон, де його було прикуто до турецької галери, але 25 рокiв неволi не зломили в ньому козацького духу. Вiн органiзував повстання, звiльнив бранцiв i сам повернувся спочатку на Сiч, а згодом у Канiв. Повернутися через чверть вiку з турецького полону- то було майже воскресiння з мертвих, тому появу легендарного Кiшки вважали за знамення одвiчної невмирущностi українського народу.
Пiдiймається нова хвиля протесту проти польського поневолення. У 1595 роцi Каневом оволодiли повстанськi загони козацько- селянського вiйська на чолi з Северином Наливайком. Повстання охопило майже всю Черкащину. Польський уряд дає вказiвку гетьману Жолкевському вiдбити у повстанцiв Канiв, де було зосереджено козацьку флотилiю, щоб розiрвати сполучення мiж Запорiжжям i волостю по Днiпру. Жолкевський направляє у Канiв полки Ходкевича, Ружинського, Вишневецького.
Ходкевич напав на Канiв пiд Великдень. Мiсто охоронялось невеликим козацьким загоном полковника Кремпського. Переконавшись в марностi опору, козаки i частина мiщан вiдплили човнами вгору по Днiпру i здали мiсто без бою. Але шляхта не зважила на те i вчинила розправу в мiстi. Було вбито й замучено близько 400 чоловiк. А повстанцi, обтяженi родинами, стали укрiпленим табором на р.Солоницi i оборонялись майже 2 тижнi, але потiм змушенi були почати переговори, пiд час яких шляхетське вiйсько напало на козацький табiр i вирiзало кiлька тисяч чоловiк. Лише 1,5 тисячi козакiв на чолi з Кремпським прорвалися i пiшли на Запорiжжя, але козацька старшина захопила i видала шляхтi керiвникiв повстання разом з Наливайком. У варшавськiй в'язницi його довго катували, а згодом засудили до страти. 21 квiтня 1597 року Наливайку вiдтяли голову, а тiло розрубали на 4 частини i розвiсили на палях.
Пiсля проголошення Брестської церковної Унiї (1596 р.)- що свiдчило про фактичне пiдкорення православної вiри католицизму- шляхта починає вiдновлювати Канiвський замок для здiйснення своїх експансiйних планiв. Л.Похiлевич у "Описi Канiвського намiсництва" згадуе про рiшення сейму 1598 року, за яким купцi, що вивозили грошi у Москву, мали сплачувати по 6 грошей з кожних 10 золотих з тим, щоб кошти цi Ян Острожський використовував на вiдновлення Канiвського замку.
У цю тяжку годину козаки знову покликали з Канева на Сiч сивочолого Кiшку i вдруге, у 1599 роцi обрали його своїм гетьманом. Козацька вольниця змiцнiла i надалi вiрно служила рiдному народу.
У 1600 роцi Каневу було надано Магдебургське право (тобто, право на мiське самоврядування), але становище обтяжувалося тим, що шляхта домагалась повної лiквiдацiї козаччини, яка становила загрозу її iнтересам на Українi. Як розумний дипломат i вправний полiтик, Самiйло Кiшка домiгся скасування присуду польського сейму про лiквiдацiю Запорiзької Сiчi. У 1602 роцi гетьман Кiшка загинув в Лiвонiї у бою пiд мiстом Фелiном. Поховали його у Каневi.
Як бачимо, Канiв - справжнiй козацький некрополь. Тiльки не стоять над мiсцем вiчного спочинку славних українських гетьманiв хрести, немає пам'ятних плит. Та й де вони тепер, тi безiменнi могили: чи зеленiє над ними трава бiля Успенського собору, чи шумлять лiси на Монастирку неподалiк Тарасовоi гори? А може знищенi й самi могили, розритi чужинськими руками, щоб i слiду їх не лишилося? Хто тепер вiдповiсть... Верхiвку кам'яного козацького хреста кiлька рокiв тому знайшли бiля перехрестя вулиць Ленiна i Воровського. З чиєї вiн могили? Як свiдчать народнi перекази, гранiт i мармур козацьких усипальниць лiг у стiни унiатської школи базилiан... Що ж, у Канева своя болюча iсторична пам'ять i невiдплатнi рахунки тим, хто в сумнопам'ятнi часи плюндрував його серце i душу, глумився з його святинь. I все ж, у канiвськiй землi лежать лише тлiннi останки гетьманiв, а нетлiнна енергiя їх душ залишилась у душах нащадкiв.
Восени 1610 року на черговому засiданнi сейму магнати запропонували карати на смерть з консфiскацiею майна кожного, хто оголосить себе козаком.
У постановi пiдкреслювалось, що козаки не визнають "нi магiстратiв, нi старост, нi гетьманiв не слухають, самi встановлюють собi право, самi обирають урядникiв i ватажкiв i якби створюють iншу республiку".
Покозачення поширилось вже на все Поднiпров'я. Згiдно з люстрацiями Черкаського, Канiвського, Корсунського, Богуславського i Переяславського староств, переважну бiльшiсть їх населення становили "непослушнi", тобто козаки, котрi, займаючись торгiвлею та промислами, не пiдпорядковувались магiстратам i вiдмовлялись виконувати будь- яку повиннiсть. Серед цих мiст перед вiв Канiв. За даними Київського воєводства 1616 року у Каневi налiчувалось 1346 "непослушних" дворiв, тобто козацьких, i лише 160- "послушних", якi платили податки: десятину з ниви, а крiм того, ще й сiном, пiдводами, грiшми. Ремiсники i торгiвцi також сплачували державнi податки i мито, ремонтували замок та несли сторожову службу.
Козаки ж часто виступали, як самостiйна сила. Iнодi вони навiть вели переговори з сусiднiми державами та пiдписували угоди, не беручи до уваги вимоги Польщi. Французький дипломат П'єр Шевальє писав в серединi ХVII ст.: "Мешканцi України, якi сьогоднi всi називаються козаками i якi з гордiстю носять це iм'я, мають гарну постать, бадьорi, мiцнi... i не здатнi терпiти ярма, невтомнi, смiливi, хоробрi". Поступово вони утворили своєрiдну "державу в державi". Вiдома навiть козацька приказка: "Ми веселi, бо над нами нема стелi", тобто, немає тиску зверху. До того ж, добре обiзнанi з вiйськовою справою, маючи зброю, козаки завжди брали активну участь у народних виступах проти поневолювачiв. Тому, у 1625 роцi коронний гетьман Конецпольський за дорученням польського уряду вирушив з Подiлля на Україну, щоб приборкати козакiв.
11 жовтня польське вiйсько пiдiйшло до Канева. З мiста виступив загiн, що налiчував 3.000 козакiв. Канiвськi козаки успiшно витримали бiй пiд Мошнами i, вiдбивши всi спроби розгромити їх, бiля Черкас об'єдналися з 20.000 повстанським козацьким вiйськом.
Пiсля цього козаки прийняли бiй зi шляхтою бiля озера Курукового (на Чигиринщинi). I хоча перемоги не одержала нi та, нi друга сторона, Конецпольський змушений був розпочати з козаками переговори, якi закiнчилися укладенням так званої Корукiвської угоди (1625 рiк) за якою козаки зберiгали деякi свої привiлеї.
Запроваджено було також шiсть реєстрових полкiв, серед яких i Канiвський. Полки називались за iменами мiст, де проживала старшина на чолi з полковником. Полк дiлився на сотнi, якими керувала сотенна старшина. Артилерiя ж реєстру з усiєю прислугою, а також вiйськова музика- трубачi, барабанщики i т. п. знаходилися у Каневi.
Бiля Канева був також перевiз через Днiпро. Переправлялися через рiчку влiтку на паромах, а взимку-льодом. Цей перевiз разом з переправами дiяв протягом усього ХVII ст. Дохiд Канiвського староства за даними 1626 року становив 1500 золотих i складався з мита та податкiв, якi мусили сплачувати власники кожного млину i корчми. Пiсля введення нових податкiвз доходiв вiд поташових буд i рибних ловiв доходи зросли до 4.000.
У 1630 роцi Канiв знову зазнав навали турецько- татарських орд. Писар Орди Євлiя Челебi у своєму щоденнику писав: "Канiвське укрiплення- це пречудова мiцна фортеця. Всього за її стiнами- п'ять тисяч будинкiв, п'ять церков iз дзвонами, торговi ряди, базари, сади.  Всього вiйськ у фортецi- три тисячi козакiв з рушницями ... Ми спустошили i зрiвняли з землею райони, якi прилягали до укрiплення, i взяли багато тисяч полонених, i знову йшли на пiвнiч берегом Днiпра, пiдпалюючи, спалюючи i грабуючи поселення".
Пiсля навали ординцiв спустошенi землi Канiвщини знову опинилися пiд владою Польщi. Та не змирилась Україна з економiчним i релiгiйним гнобленням. У 1638 роцi на Українi спалахує повстання пiд керiвництвом Якова Остряницi. Пiсля перемоги повстанського вiйська над польським на рiчцi Старицi, гетьман Остряниця з тридцятьма старшинами прибув до Канева, щоб вiдправити молебiнь на честь цiєї перемоги у Канiвському монастирi, але поляки пiдступно порушили угоду про щойно пiдписане перемир'я i пiд час молебня оточили монастир i захопили там гетьмана разом iз козацькою старшиною.
Поступово окремi повстання переросли у справжню вiйну за нацiональне визволення. Очолив її Богдан Хмельницький.
13 лютого 1648 року коронний гетьман М.Потоцький надiслав канiвському полковнику наказ виступити на Запорiжжя i придушити повстання козакiв. У наказi говорилося: "Милостевый пан каневский полковник! Так как вашей милости вверена запорожская резиденция, спешите скорее в Запорожье, чтобы разгромить этого бунтовщика (мова йде про Б.Хмельницького). В помощь вашей милости передаю п. п. Чигиринского и Переяславского полковников, чтобы вы, ваша милость, и все сообща старались или поймать изменника, или же уничтожить. Вот удобный случай для проявления преданности и доброжелательства к Речи Посполитой". У вiдповiдь на це замiсть вияву "вiдданостi i доброзичливостi" канiвчани приєднались до вiйська Хмельницького i виставили для участi у вiйнi 3.000 козацький полк пiд проводом Семена Савича.
У ходi визвольної вiйни на територiї України було лiквiдовано адмiнiстративний апарат польської держави i створено новий полковий устрiй: у 1648 роцi було сформовано 10 лiвобережних i 10 правобережних полкiв. Як адмiнiстративно- територiальна та вiйськова одиниця Канiвський полк сформувався на початку вiйни, а у 1654 роцi в ньому було 8 сотенних мiст i мiстечок (серед яких - Маслiвка, Михайлiвка, Ржищев, Стайки). Канiв же був полковим мiстом i нараховувалось в ньому на той час 2.577 дворiв.
Канiвськими полковниками за часiв Богдана Хмельницького були: С.Савич, Ф.Стародуб, А.Бутенко, а наказними: I.Голота, I.Шенгерей та Заболоцький. Козаки Канiвського полку брали участь у всiх значних битвах цiєї вiйни: пiд Пилявцями (1648 р.), пiд Зборовом (1649 р.), Берестечком (1651 р.), Корсунем (1652), Жовтими Водами та у багатьох iнших битвах та походах.
Двiчi приїздив до Канева сам Хмельницький для формування вiйськових загонiв. Вперше у 1654 роцi, коли призначив мiсто пунктом збору козакiв, а вдруге- в 1655-у, коли з 60 тисячами козакiв приєднався до росiйського вiйська на чолi з Шереметьєвим i вирушив на Ставище i Охматiв.
Виснажлива шестирiчна вiйна пiдiрвала сили України. Безвихiдне становище змусило її уряд пiти на союз з Росiєю. 10 сiчня 1654 року вiдбулася Переяславська рада, у якiй вiд Канева брав участь канiвський полковник Федiр Стародуб. Перяславська Рада поклала кiнець вiйнi, але, як казав сам Хмельницький: "Не того менi хотiлося i не так тому дiлу було бути"...

Пiсля смертi Б.Хмельницького та нетривалого гетьманства колишнього генерального писаря Iвана Виговського козацька старшина, сподiваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрiшнi конфлiкти в Українi, обрала у 1659 роцi гетьманом молодшого сина Б.Хмельницького - Юрiя.
Але вiн виявився малоздiбним i слабовольним. Спочатку пiд тиском Москви вiн переглянув (вiд Канева при цьому був присутнiй полковник Iван Лизогуб та його писар Остапiй Iгнатов) статтi Нереяславської угоди, а це призвело до прямого втручання Росiї у внутрiшнi справи України. У розпачi Юрiй Хмельницький у 1660 роцi уклав нову, не менш ганебну, угоду з Рiччю Посполитою, за якою Україна фактично пiдпорядковувалася Польщi.
Намагаючись втiлити цю угоду в дiю i заволодiти всiма землями України, вiн кiлька разiв спрямовував сили польського вiйська на Лiвобережжя, а бої точилися в районi Канева. Проте, Лiвобережнi полки чинили рiшучий опiр i кожного разу сам же Юрiй Хмельницький залишався переможеним i вимушений був тривалий час переховуватись у канiвських ярах, переслiдуємий полковником Сомком i князем Ромодановським. У лiтописi Самiйла Величка є згадка про один з таких невдалих боїв. Вiдбувся вiн 16 червня 1662 року. Одержавши вiдсiч, з великими втратами вiйсько Юрiя Хмельницького i вiн сам вимушенi були долати Днiпро бiля Канева вплав. У 1663 роцi неспроможний до полiтичного керiвництва Юрiй Хмельницький зрiкся влади i постригся у ченцi.