ЯК ХОВАЛИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
(Із народних переказів, легенд, бувальщин, прислів'їв та приказок)
Ще за життя Тараса Шевченка думку про легендарність постаті свого великого друга висловив Михайло Максимович 6 жовтня 1859 р. в листі до нього: "Поблизу Михайлової гори залишили Ви про себе живі і найсердечніші спогади. А на правому боці Дніпра Ви стали особою міфічною, про яку поширюються уже байки і легенди, нарівні із переказами старих часів."
Багата фольклорна шевченкіана значно поповнилась уже після смерті Шевченка. Численні легенди, бувальщини, перекази, прислів'я та приказки підкреслюють нерозривний зв'язок поета з Канівщиною. Із сукупності зібраних фольклорних творів, а їх понад тисячу, виділяємо ряд тематичних груп - "Шевченкові мандри ", "Як переховувався Шевченко ", "Як ховали Шевченка ", "Про заховану в могилі Шевченка зброю", "Невмирущість Кобзаря", "Живе слово І.Ядловського", "Про очищення людської душі на Тарасовій горі", "Про Шевченкову книгу "Кобзар", "Родинні перекази нащадків поета "та ін.
Про перевезення домовини Кобзаря на Україну зібрано перекази "Як ховали Шевченка", "Тужіння Якилини", "Тарасова стрічка", "Від баби чула ..", "Шевченко ніби ще жив після похорону...", а також низку прислів'їв та приказок.
У переказі "Як ховали Шевченка"
згадується цікавий звичай проводжати покійника на зерні:
"Дуже скоро канівчани узнали, що великі пани зі самої столиці привезли
до Канева гроб з тілом не то великого пана, не то генерала. Потім
говорили, що привезли труну із тілом Шевченка, який боровся з самим
царем проти кріпаччини, землю та волю для простих селян вимагав, за що
цар обіслав Шевченка на десятилітню каторгу...
Мірошник Арсеній був у млині, коли до нього прийшли онуки й розповіли про Шевченка, труна якого у соборі стоїть.
Найдорожче для Арсенія - це святий
хліб. Зерно - одне із чудес на землі, казав він. Це - найдорожчий дар
людині від землі. З хлібом хрестять, з хлібом вінчають, з хлібом
проводжають покійника у вічність. Хліб при горі, хліб при радості.
Упустив на землю шматок хліба - підніми і поцілуй - пробачення попроси.
Так Арсеній повчав своїх, так повчав і чужих людей.
Коли Арсеній зрозумів, що привезли того Шевченка, про якого йому
розповідала бариня у Прохорівці (М.В. Максимович - А.Т.), він узяв мірку
пшениці і поніс до собору "на зерні проводжать покійника ", як велить
звичай.
Зерно переділили на два клунки, і
Арсеній розпорядився посипати його по дорозі, по якій будуть везти труну
з тілом Шевченка. Молодиці посипали шлях. Остачу пшениці Арсеній сам
посіяв на царині, на тому місці, де зупинялась процесія. З часом дорога
од церкви до царини зазеленіла, а на царині - ціле поле зелене. Люди не
вірили, ходили на ту царину дивитися, як на чудо..."
У переказі "Тужіння Якилини" згадано старовинний український обряд
голосіння, який здійснювався і під час поховання Тараса Шевченка в
Каневі. Два тексти "Голосіння Українок" при похованні поета в Петербурзі
опубліковані Л.Жемчужниковим в журналі "Основа" за березень 1861 року. В
них зафіксовано біль і тугу України від непомірної втрати в особі
Шевченка "батька рідного сирітського". Ті ж мотиви звучать і в тексті "Тужіння
жительки с. Пекарів Якилини Кравцової над братом Тарасом", записаному
черкаським краєзнавцем С.С. Нехорошевим у травні 1913 року на Тарасовій
горі в хаті І.О. Ядловського, доглядача Шевченкової могили, від
талановитої співачки Ольги, 45-річної жительки села Пекарів, яка
пригадала і легко відтворила тужіння односельчанки, подруги своєї матері.
Хто ж така Якилина Кравцова? Чому саме її обрано для виконання обряду голосіння над могилою народного генія і як проходив сам обряд? Зі слів Ольги, Якилина "ще замолоду мала сильний голос, була природженою солісткою. її не раз запрошували співати в Канівському соборі. Уміла Якилина і сама складати пісні. Коли померла її мати, дівчина вперше, за місцевою традицією, почала тужити над покійницею, приказувала те, що зараз таки народжувалось у її голові. Від сліз ніхто не міг утриматись. Померла хрещена мати Якилини -люди з Хмільної, Пекарів поспішали на похорон послухати "гарне тужіння" - голосіння Якилини. В ті часи тужили і над чужими на прохання рідних покійного, навіть наймали плакальницю. Такий був звичай. Якилина вийшла заміж, швидко овдовіла. Пряла людям, вишивала, ткала. Було своє поле, господарство. Часто у великі свята її запрошували співати в соборному хорі. Інтелігенція Канева пророкувала Якилині долю співачки чи артистки. Але "краще Пекарів місця на світі немає", - говорила вона.
Коли домовина з тілом Тараса Григоровича Шевченка знаходилася в Канівському соборі, Григорій Честахівський і його друзі обговорювали питання, де ховати Шевченка - біля собору чи на Чернечій горі. Ховати вирішили "як парубка" - з боярами, дружками, знайшли навіть наречену, яка у вінку - нареченою - повинна була йти за домовиною Шевченка. Словом, ховати за традицією. Всі дівчата мали бути одягнутими "по-українському", як звичайно ходили до церкви - у всьому кращому. (Про це йдеться і в листі Шевченкового друга художника Григорія Честахівського до військового інженера-архітектора Ф.І. Черненка - А.Т.)
Багато було червоної стрічки. Марія Василівна Максимович принесла з містечка два непочатих круги стрічок. Давали стрічки дружкам, людям, молоді на згадку про похорон Шевченка. Пригадали основу українських похорон - обряд тужіння - плачу над покійником. Цей звичай ніколи і ніким не порушувався, його дотримувались батьки, діди, прадіди. "Без тужіння який похорон?" - і вирішили покликати тужити Якилину. Пояснили їй, кого ховають, хто такий покійник, показали їй книгу "Кобзар", побачила вона його портрет. Честахівський називав плакальницю "всечесна сестра Якилина". Голоси було чути і в Успенському соборі над домовиною поета, і над його могилою, і внизу біля Дніпра...
Із тужіння Якилини:
Ох! Ой, та скажи, скажи нам, наш брате Тарасе,
та звідкіля ж нам та тебе у гості виглядати?
Ой, скажи, скажи нам. Ох!
Ох! Ой, та прийде на землю.
наш брате Тарасе, весна пахуча, квітуча, а тебе,
наш брате Тарасе, та немає, нема,
та не буде ніколи, та ніколи. Ох!
Ох! Ой, та прийде на землю
тепле літечко зі своїми зливами,
зі своїми ночами горобиними,
а тебе та нема, наш брате Тарасе,
нема, та не буде вже ніколи. Ох!
Ох! Ой, та прийде на землю осінь.
та хмарна та дощова, наш брате, Тарасе,
а тебе вже нема, та нема і ніколи не буде. Ох!
Ох! Ой, та прилетять до тебе всі птиці небесні і всі звірі ліснії,
щоб з тобою попрощатися, а тебе нема,
наш брате Тарасе, та нема, і та ніколи вже не буде. Ох!
Ох! Ой, та по тобі, наш брате Тарасе,
плачуть по хуторах і селах, по городах і губерніях.
Ой, устань та подивись, брате Тарасе, устань, подивись.
Устань та подивись. Ох!
Ох! Ой. та по тобі, наш брате Тарасе, плачуть і письменні,
і неписьменні, плачуть по тобі і зрячі, і незрячії,
і убогії, і багатії, та устань, наш брате Тарасе,
та устань, та подивись! Ох!
Ох! Ой, та прийди, наш брате Тарасе, подивись,
як за тобою, брате Тарасе, Україна плаче.
Ой, прийди, подивись, брате Тарасе, подивись. Ох!
Ох! Ой, плачемо ми, наш брате Тарасе, і плакати будемо,
бо тебе, брате Тарасе, ніколи не забудемо!
Існує і окремий переказ "Тарасова стрічка", записаний у 1914 році краєзнавцем С.С. Нехорошевим від жительки Канева У.С. Бондар, в якому, крім того, що йдеться про червоні стрічки в пам'ять про поховання Шевченка, доповнено також опис траурної процесії такими деталями: останній шлях Кобзаря не лише посипали зерном, а й "застелили квітами,зеленню. Під ноги процесії люди клали килими, рушники, скатертини".
У переказі "Від баби чула" .записаному автором цієї статті у вересні 1988 року від жительки с.Хмільни Канівського району Якилини Щербак 1928 р. найдеться про те, як "пекарівські дівки "брали участь у похороні Шевченка. За враженням пекарівчанок, домовина блищала, а. отже, "була скляна", бо "цинку вони тоді й не бачили" (Тут допущена неточність: пекарівські дівчата не могли бачити цинкову домовину Тараса Шевченка, оскільки вона знаходилася в більшій дерев'яній домовині, яка, до того ж, була покрита китайкою і -А.Т.).
У переказі "Шевченко ніби ще жив після похорону", записаному Д. Кушнаренком у серпні 1938 року від жителя с. Межиріч Канівського району М.А.Коваленка. заперечується смерть Тараса, говориться про те, що то "вчені люди так придумали, ніби Шевченко помер, щоб йому було ліпше викривати неправду..."
Фрагменти аналогічної легенди переказує Григорій Честахівський в листі до Федора Черненка від 1 липня 1861 року: "Ні, він не вмер, тільки народ морочать пустою домовиною, а він сам ходе живісінький поміж народом... "
По-особливому народна шана і любов
до Кобзаря звучить у прислів'ях -"Шляхи України у Каневі сходяться", "Ніде
не будь, а в Каневі побувай, з Чернечої гори на світ подивися"...
Це далеко не повний ряд фольклорних творів, присвячених похованню Тараса
Шевченка в Каневі. Десятки інших, збережених людською пам'яттю, чекають
на своїх відкривачів.
Анатолій ТАТАРИН
газета Чернеча гора №2 (22) 2004
вкрадено на www.kaniv.ck.ua