ПАМ'ЯТІ ОЛЕКСИ ГІРНИКА

Серед борців за українську незалежність яскраво пломеніє постать Олекси Гірника. За нестерпних обставин більшовицького тоталітаризму він здійснив відчайдушний акт протесту: вдосвіта 21 січня 1978 року спалив себе на Чернечій Горі біля могили Т. Шевченка.

Вірний визвольній ідеї до самозречення, О. Гірнику свою судну мить вирішив залишитися наодинці з Т. Шевченком. Йому сповірив він свою нерозрадну печаль і тугу, своє високе осяяння. І навічно став людиноюполум'ям на духовній вершині України.

На знак 25річчя жертовного чину великого українця ряд національнодемократичних партій та організацій України проголосили 2003 рік  Роком пам'яті Олекси Гірника.

Засніженими вулицями міста мчали до Тарасової гори авта державної безпеки, міської влади. За сиґналом тривоги летіли досвідчені вивідувачі з Києва та Черкас. Сталася неймовірна подія: на могилі Шевченка спалив себе з політичних мотивів чоловік.

Акцію було вчинено у формі протесту проти колоніяльного уярмлення України і на знак 60их роковин проголошення УНР. Високе керівництво лютовало: �Недогледіли, проґавили! Проспала охорона! Ще й розкидав кількасот проклямацій, спрямованих проти соціялістичної батьківщини!". Керівники наказали пригоду на Тарасовій горі якомога надійніше приховати, бо інакше  світовий скандал!

За день Канів наводнили тиси, які групами й поодинці сновигали в крамницях, на базарі, автобусних зупинках, підкидаючи фальшиві версії того, що сталося. Звісно  п'яничка, божевільний. Розвів вогнище, аби погрітися, хильнув зайву чарку, заснув і скотився в багаття. Але люди говорили інше:

 Чули, що сталося? Чоловік спалився.

 Галичанин. Розкидав листівки зі закликами боротися за свободу і підпалив себе!

Директор музею Т. Шевченка Яків Данилів представив мене прибулим на Тарасову гору:

 Це лікар Іщенко. Його викликали, щоб зробити медичний висновок.

Разом з Даниловим ми мовчки вийшли на майданчик перед могилою. Попід деревами маячіли темні постаті, пильно приглядаючись до слідів на свіжому снігу, що випав уночі. Хтось порпався в кущах. Я впізнав начальника канівського управління КГБ, секретаря комітету партії, кількох комсомольських активістів. Метушився, даючи розпорядження, заступник начальника районного відділу міліції Олександер Гнучий, якого у місті обзивали �націоналістом", бо він говорив українською мовою, до того ж дружина в нього була галичанка. Поруч з ним були капітан міліції Іван Терещенко та сержант з охорони музею Роман Крамаренко. Невідомі здоровані в дублянках тримали в руках жмути паперів, розглядаючи їх.

Забігаючи наперед, скажу, що завдяки О. Гнучому, І. Терещенкові та Р. Крамаренкові канівці скоро змогли ознайомитися з текстами листівок. Від Терещенка я одержав дві, від Крамаренка  одну. А чотири листівки, приховані Гнучим, його дружина Віра зачитувала надійним людям не тільки в Каневі, але й у Львові, Дрогобичі, Трускавці. Її тата, молодого юриста Степана Ніклевича, замордували чекісти 1940 року, за два місяці до народження Віри.

Листівки переписували. Канівці швидко довідалися, що звали самоспаленця Олекса Гірник, він прибув до Канева з Калуша. Отже, поширюваний нині деякими �науковцями" міт, нібито про цю національну трагедію не знала не тільки Україна, а й мешканці Канева, є фальшуванням.

Ми підійшли до обгорілої людини. Чоловік був покорчений, чорний, мов жужелиця. Тіло потріскалося до кісток. Він лежав горілиць. На лівій руці ледь тримався на зотлілому ремінці годинник, що зупинився о 8-ій годині 30 хвилин.

Народився Олекса Гірник в селищі Богородчанах на Прикарпатті (нині ІваноФранківська область) 28 березня 1912 року. З п'яти дітей батько мав змогу дати освіту лише старшому синові Олексі. Продавав останні морги землі, щоб вчити його у Станіславській українській гімназії. Олекса навчався добре.

У гімназії існували таємні гуртки національне свідомої молоді, працювали товариства �Луг", �Просвіта", �Сокіл", Пласт. Олекса вступив до Пласту. Молодь проводила військовий вишкіл, краєзнавство, тримала тісні зв'язки з селом. Літні богородчанці досі згадують, як гімназист Олекса Гірник привозив заборонену літературу, неписьменним і дітям читав �Кобзаря" Шевченка. Палко закликав не коритися польським гнобителям, вселяв віру в перемогу української визвольної ідеї. Він організував у Богородчанах Улад пластових новаків, і хлопчаки 710 років під орудою удвічі старшого Олекси навчалися, як долати природні перепони, маскуватися на місцевості, користуватися прийомами самооборони і нападу, подавати першу медичну допомогу.

Після закінчення гімназії Олекса пішов працювати в патріотичну організацію �Сокіл", став одним з чільних провідників місцевої �Просвіти", вступив до юнацтва ОУН.

Коли Олексу забрали до польського війська, він говорив тільки українською мовою, не терпів жодних національних образ. Читав українські газети й журнали, що вважалося страшною крамолою. Додому і друзям писав тільки поукраїнськи. Листувався з Ольгою Мартинець, Михайлом Гаврилком, Михайлом Данилком, Йосипом Комарницьким, братами Володимиром та Михайлом Мартинцями. Усіх їх переслідували за належність до ОУН. Таємна поліція мала нагоду прочитати в одному з листів жовніра О. Гірника: �Остогидла осоружна польська армія. Хочу змінити конфедератку на мазепинку".

Його арештували в казармі  прилюдно. Військовий трибунал засудив О. Гірника у 1937 році на п'ять років і три місяці ув'язнення. Звідав тюрем Берези Картузької, Кракова, Бригідок, Тарнова.

Та вже через два з половиною роки втік зза ґрат і поспішив до батьківської хати. Але там порядкувало НКВД. Олекса поїхав до Стрия, встановив контакти з надійними людьми оунівцями, просвітянами, взяв участь у проведенні відправи на могилах січових стрільців. Після Молебня пішов на поїздову станцію, щоб повертатися додому. І став свідком страшного видовища: в товарні вагони енкаведисти заганяли поляків на висилку. Тихе надвечір'я розтинали жіночі зойки, дитячий плач, прокльони. Олекса кинувся до карателів:

 Що ви робите?

Його огріли прикладом по спині, схопили за чуба і поволокли, запихаючи у вагон. Будучи фізично натренованим, Олекса вирвався з лап людоловів і втік. Через годину його спіймали на цвинтарі і побили до нестями. Записали йому в провину (переклад з російської): �Ми знайшли: Гірник О. М., ур. с. Богородчани Станіславського району, з селян, є керівником українських націоналістів. 11 листопада 1939 року приїхав у Стрий для контрреволюційної діяльности, тобто для керівництва повстанням українських націоналістів. Гірник активно проводив контреволюційну українську націоналістичну політику в м. Стрий. На допиті звинувачений Гірник О. М. категорично відмовився давати показання слідству і при цьому сказав: �Ви, сволота, прийшли на нашу землю та ще вимагаєте свідчень? Ні, я говорити з вами не хочу. Можете судити й розстрілювати. Хай живе самостійна Україна!" (З архіву СБУ).

Свідчення вибивали півроку. Та Гірник не зламався. Нікого з друзів по боротьбі не видав. Насамкінець станіславський суд засудив його до позбавлення волі в далеких таборах Радянського Союзу на вісім років та позбавлення виборчих прав після відбуття кари на 5 років.

У колимських копальнях, на сибірських лісоповалах і, наприкінці, в підземному заводі ніс покару від дзвінка до дзвінка. Виснажений і облисілий, повернувся до рідного порога. Жодних радощів. Матуся і молодша сестра померли. Брат Федір загинув на фронті. Чоловіка старшої сестри згноїли в таборах. Нікого з побратимівоунівців не зустрів. Одних замордували енкаведисти в Дем'яновім Лазі, інші полягли на полі слави, декотрі розсіялися по світах.

Олексі було дуже тяжко: на роботу не брали  ні прав, ні прописки. Окремі односельці остерігалися з ним говорити. Не давали просвітку �тайняки", разпораз викликали на нічні допити.

Одна радість сяйнула йому покохала сусідська дівчина Кароліна, що повернулася з сибірського заслання. Молоде подружжя Гірників переїхало до Калуша. Кароліна працювала бухгалтером, Олекса спочатку землекопом улаштувався, надалі  касиром, рахівником. Самотужки вибудували дім, кохали сад, розводили голубів. Ростили двох синів, як соколів. У дітях прагли виплекати дух одвічної України, ідею державности. �Кобзаря" Шевченкового синки деклямували в дошкіллі. Згодом сини інститути покінчали. Старший Маркіян  науковцем у Львові, молодший Євген  інженер в Калуші. Олекса Гірник на пенсію вийшов, захопився пасікою.

Гнівне обурення Олекси викликали блюзнірські �урочистості" до 60річчя радянської влади в Україні. Олексу тривожила думка, як докір невблаганної долі:

чому це він жодного дня так і не звідав радощів вільної людини, що має свою державу? Чому не може відкрито признаватися до людей своєї нації? Чому свої сокровенні думки, почуття мусить повсякчас приховувати? Нелегко проникнути в таїну психології цього великого українця.

Синівське почуття обов'язку перед народом не покидало Гірника ні на мить. У хвилини високої духовної напруги він вирішив офірувати своє життя, спалахнувши неопалимою ватрою. Почав писати листівкипротести. Писав їх потай від усього світу. Акуратно вимережував на стандартних аркушах паперу, в багатьох текстових варіянтах. Піддавав аналізі найважливіші події минувшини свого народу:

московське зрадництво по Переяславській угоді, спроби Івана Мазепи вивільнити Україну, і Крутянську трагедію, задушену мадярськонімецькими окупантами незалежну Карпатську Україну, кремлівсько-комуністичний розгул в Україні... Всеохоплюючий геній Шевченка не давав йому зламатися у нелюдських злигоднях життя.

Шевченковим уболіванням за долю української мови наснажена кожна листівка. В одній з них Олекса пише: �Для Шевченка слово є зброя, яка здатна розбудити серця на бій за волю:

Щоб слово пломенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.

Нехай загоряться наші серця на оборону занапащеної української мови!".

Свою високу самопосвяту він замислив приурочити даті проголошення незалежности Української Народної Республіки. На зворотній сторінці кожної листівки О. Гірник виписав один і той же текст:

�Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава! Радянська, та не російська! Україна для українців! З приводу 60річчя проголошення самостійности України Центральною Радою 22 січня 1918 p.  22 січня 1978 p. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!".

Піднімався на Тарасову гору під шквалом хурделиці, серед темної ночі, поміж моторошним перегуком сичів. Постояв на колінах перед гробницею Тараса.

Ходив довго, аж вибрав своє місце на нижній алеї парку. Затим вийшов на оглядовий майданчик, що виснув над косогором. Видобув паперові пакунки і почав розкидати летючки. Вони трепетіли на вітрі, зависали на віттях кущів, підхоплені поземком, розліталися у алеях. Їх було близько тисячі. Потім попростував своєю алеєю, що вела понад схилом гори, зупинився кроків за п'ятнадцять від оглядового майданчика. Поставив на сніг сумку, дістав пластикову каністру на 2.5 літра та однолітровий балончик, заповнені бензиною. Вороття немає. Вилив на себе бензину з обох посудин, до краплини. Підніс до серця запальничку. І креснув...

Огорнутий полум'ям, він ще ступив кілька кроків праворуч, на якусь мить зупинився, потім метнувся на алею, розтрушуючи на білий сніг чорну сажу згораючого одягу...

Крізь пелену згасаючої свідомости, у вогні, ще знайшов сили пасічницьким ножем розрізати груди, окропивши кров'ю мерзлу землю. Він впав головою до Шевченка і обличчям до неба...

Михайло Іщенко,
м. Канів
 

Якщо хтось може згадати Олексу Гірника зі спільного навчання чи боротьби, будьте ласкаві, напишіть до автора статті за адресою: вул. Героїв Дніпра, 35 кв, 268, м. Канів, Черкаської обл., 19002 Україна.